Розділ «I Нехай буде воля твоя»

Пітер запитав:

— Ви не їсте зовсім нічого з того, що виготовлено тут?

— Моє тіло — мій храм, проповіднику, і треба тримати його у святості. Так у Біблії написано.

— У Біблії багато чого написано, Муні, — зауважив його приятель і відхопив чималий кусень від свого сандвіча, з якого скрапував сірий соус.

Пітер глянув через усю залу на Бі-Джи. Мужикувата біла жінка аж качалася з реготу. Для рівноваги однією рукою вона трималася за коліно Бі-Джи. Крізь просвіт у загальному гаморі прорвалася музика з динаміків, і виявилося, що це хоровий спів із бродвейської постановки середини двадцятого століття. У Пітера така музика завжди асоціювалася з провінційними благодійними крамничками чи колекціями записів у домівках самотніх чоловіків.

— Як ваш сандвіч? — поцікавився він. — На вигляд доволі смачний.

— Ум-м, — закивав головою білий гладун. — Таким і є.

— А з чим він?

— Із білоквітом.

— Із білим ЧИМ?

— Із білоквітом, проповіднику. Зі смаженим білоквітом.

Муні прийшов на допомогу:

— Мій друг Русос каже про квітку, що росте тут. — Він красиво розтулив свої пухкі пальці, мов пуп’янок квітки. — Єдине, що взагалі тут росте...

— А смакує як найкраща у світі пастрома, — додав Русос.

— Із білоквіту можна приготувати будь-що, — сказав Муні. — Що до нього покладеш, так він і смакуватиме: курча, ірис, біфштекс, банан, цукрова кукурудза, гриби. Додай води — і матимеш юшку. Вивари — і на тобі холодець. Перемели і спечи — і буде тобі хліб. Універсальний харч.

— А ви непогано нахвалюєте місцеву їжу, — зауважив Пітер, — як для того, хто відмовляється її споживати.

— Звісно, Муні їсть її, — сказав Русос. — Він обожнює бананові оладки.

— Вони смачні, — чмихнув Муні. — Але я намагаюся не звикати. Волію харчуватися справжнім.

— Але хіба ж це не дорого? — запитав Пітер. — Якщо їсти й пити лише... гм... імпортоване?

— Ще б пак, проповіднику! Я поглинаю справжню колу такими темпами, що заборгував АМІК уже, думаю... тисяч п’ятдесят баксів.