Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Зараз вам хочеться напитися?

— Я б не відмовився від ще однієї склянки персикового соку.

— Із льодом?

— Так, дякую.

— Уявіть собі таку ситуацію, — запропонувала жінка. — Ви в чужому місті, і люди, в яких ви зупинилися, запрошують вас до ресторану. У ресторані, до якого вони вас привели, весело й приємно. Там є великий прозорий вольєр, у якому гарненькі білі каченята бігають довкола своєї матері-качки. Кожні кілька хвилин кухар хапає одне каченя й кидає його в чан із олією, що кипить. Каченя смажиться, а коли воно готове, його подають до столу. Усі щасливі й розслаблені. Ваші знайомі замовляють каченя й пропонують вам скуштувати. Вони кажуть, що це страшенно смачно. Що ви робитимете?

— А в меню є ще щось?

— Звісно, багато всіляких страв.

— У такому разі я замовлю щось інше.

— І ви зможете сидіти там і їсти?

— Це залежатиме передусім від того, що я взагалі роблю в товаристві цих людей.

— Що, якби вони вам не сподобалися?

— Я спробував би спрямувати розмову на ті речі, які мені не сподобалися, і чесно розповісти, що, на мою думку, неправильно.

— А конкретно каченята вас не турбують?

— Люди їдять усяких тварин. Вони ріжуть свиней, які значно розумніші за птахів.

— Отже, якщо тварина дурна, то вбивати її нормально?

— Я не різник. І не кухар. Я обрав інший шлях у житті. Якщо хочете, це вибір проти вбивства.

— Але що ж робити з каченятами?

— А що треба робити з каченятами?

— Хіба ви не відчували б потреби врятувати їх? Ви могли б подумати, наприклад, про те, щоб розбити скляний загін, щоб каченята змогли втекти?

— Спершу, може, й подумав би. Але цим я навряд чи допоміг би каченятам. Якби мене справді переслідувало побачене в тому ресторані, гадаю, я міг би присвятити своє життя перевихованню людей у тому суспільстві, щоб вони вбивали качок гуманніше. Але я радше присвятив би своє життя чомусь, що могло б переконати людей ставитися гуманніше одне до одного. Тому що люди страждають більше за качок.