Розділ «I Нехай буде воля твоя»

— Стеж за мовою, Бі-Джи. З нами тут духовна особа.

— Та ну його все до дупи! Поможи мені виповзти з цієї труни, старий!

Третій голос:

— Мені теж. Спершу мені.

— Ви ще про це пошкодуєте, хлоп’ята, — це другий голос протягнув поблажливо. — Ну та нехай.

Почулися шарудіння, кректання, хекання й бубоніння — звуки, характерні під час тяжкої фізичної праці.

Пітер розплющив очі, але обернутися на голоси не міг: так його нудило. Стелю й стіни наче судомило, а світло стрибало, як іграшка йо-йо. Здавалося, твердий каркас кімнати став еластичним, стіни здіймалися хвилями, а стеля вертілася довкола. Щоб позбутися марева, він заплющив очі, але стало тільки гірше, бо судоми почалися всередині його черепної коробки: очні яблука ніби хтось надував, як повітряні кульки, а вся кашкувата рідина з-під його обличчя мовби ось-ось мала випорснути крізь ніздрі. Пітерові здалося, що він відчуває, як мозок його виповнюються — або ж, навпаки, висушується — якоюсь огидною їдкою рідиною.

Десь поряд, у каюті, далі чулися кректання й звуки якоїсь метушні разом із ідіотським сміхом.

— Знаєте, це доволі весело, — зауважив насмішкувато тверезий голос, що помітно відрізнявся від двох інших, — спостерігати, як ви, хлопці, тут катуляєтеся підлогою, наче два жуки, обприскані отрутою.

— Агов! Це ж нечесно! Бісова система мала розбудити нас усіх одночасно. Отоді ми й побачили б, хто чого вартий.

— Ну... — знову самовдоволений голос. — Гадаю, комусь треба було прокинутися першим. Приготувати кави, перевірити, чи все працює як належить.

— То йди й перевіряй, Туско! Залиши нас із Бі-Джи з’ясовувати між собою, хто посяде почесне друге місце.

— Як скажете.

Кроки. Прочинилися двері.

— Гадаєте, усамітнилися? Мрійте, мрійте, хлоп’ята. Я прекрасно можу бачити на камерах спостереження, як ви тут вовтузитеся. Усміхніться!

Двері, клацнувши, зачинилися.

— Думає, що в нього з дупи сонце сяє, — пробурмотів голос із підлоги.

— Бо ти постійно її лижеш, старий.

Пітер лежав нерухомо, збираючись на силі. Підсвідомо він розумів, що його тіло повернеться до свого нормального стану свого часу і що, намагаючись примусити його функціонувати раніше, нічого не досягнеш, якщо тільки тобі не хочеться позмагатися з кимось. Двоє чоловіків на підлозі далі кректали, хихотіли й намагалися зіпнутися на рівні, демонструючи зневагу до хімічних препаратів, які дали їм змогу пережити «стрибок».

— Перший ти встанеш чи я?