Розділ «I Нехай буде воля твоя»

Пітер кивнув. Він уже забув, звідки цей чоловік, і мав геть непевне уявлення про сучасний стан американської економіки, але дуже добре розумів, що це означає, коли тобі кидають рятувальний трос.

Лімузин м’яко перемістився на смугу праворуч, і його, наче плащем, накрило прохолодним затінком сосен, що росли на узбіччі. Дерев’яний дороговказ — такі знаки зазвичай сповіщають про наметові містечка, придорожні шашличні чи бази відпочинку з дерев’яними будиночками — повідомив про близький поворот на бічну дорогу до АМІК.

— Поїдьте до будь-якого занепалого містечка, — казав далі водій, — і знайдете безліч людей, які в одному й тому самому човні. Вони можуть розповідати тобі, що працюють на ту чи іншу компанію, але варто лише придивитись уважніше, і виявиться, що вони всі працюють на АМІК.

— Я навіть не знаю, як розшифрувати ці літери, — мовив Пітер.

— Гадаєте, я знаю? — відказав водій. — Нині чимало компаній беруть собі назви, які нічого не означають. Усі назви, які щось означають, уже розібрано на торгові марки.

— АМ, напевно, скорочено від «Американська».

— Можливо. Хоча це транснаціональна компанія. Мені навіть розповідали колись, що вони починали в Африці. Одне я знаю напевне: працювати на них вигідно. Не ошукали мене ще жодного разу. Ви будете в хороших руках.

«У руки Твої віддаю Свого духа», — само собою спливло в Пітеровій пам’яті. Євангеліє від Луки, 23:46, виконуючи пророцтво псалма 31:5. Ось тільки незрозуміло було, в чиї руки мав потрапити Пітер.

— Буде трохи пекти, — сказала чорношкіра жінка в білому лабораторному халаті. — Правду кажучи, вам буде дуже неприємно. Здасться, ніби у вени влили пінту холодного йогурту.

— Отакої! Дякую! Я вже не можу дочекатися. — Пітер примостив голову в незручну заглибину у своєму схожому на труну ліжку-колисці з м’якого полістирену, й силкувався не дивитися на вістря, що наближалося до його заджгутованої руки.

— Нам просто не хотілося б, щоб ви подумали, ніби щось негаразд.

— Якщо я помру, перекажіть, будь ласка, моїй...

— Ви не помрете. Не з цією речовиною всередині. Просто розслабтеся й думайте про щось хороше.

Катетер було введено до вени, систему крапельниці під’єднано, і прозора речовина потекла в Пітера. Він подумав, що його зараз знудить, так жахливо це було. Їм варто було дати йому снодійне абощо. Цікаво, гадав Пітер, чи троє його супутників трималися більш мужньо, ніж він? Вони влаштувалися в таких самісіньких колисках, десь-інде в цій самій будівлі, та він не міг їх бачити. Він зустрінеться з ними за місяць, коли прокинеться.

Жінка, що робила вливання, стояла поруч, спокійно спостерігаючи за ним. Без попередження — хоча звідки тут могло взятися якесь попередження? — Її рот поплив ліворуч по обличчю. Нафарбовані помадою губи, немов крихітне червоне каное, посувалися крізь плоть щоки. Рот зупинився, тільки коли досяг чола, де й розмістився над бровами. Тоді очі разом із повіками й віями посунули донизу, до щелепи, кліпаючи, як їм і належить, на новому місці.

— Не опирайтеся, просто прийміть це, — порадив рот на чолі. — Це тимчасово.

Пітер був занадто нажаханий, щоб говорити. То не була галюцинація. Це те, що трапляється зі Всесвітом, коли ти більше не спроможний тримати його разом. Скупчення атомів, промені світла, що утворюють ефемерні форми, перш ніж рухатися далі. Найдужче лякало Пітера, коли він розчинявся в пітьмі, те, що більше ніколи він не зможе дивитися на інших людей як раніше.

3

Велика пригода, безперечно, могла б і зачекати

— Ой-ой-ой-ой! — далекий жалісний голос із безформної порожнечі. — Ох ти ж як кепсько, курва його мати!