Розділ 7 Серпень 1942 року

Лише цифри. Чиста математика.

— Півтора кілометра.

— Вони й зараз щось передають?

Вернер притискає до вуха один навушник і киває. Нойман Перший запускає «Опель», двигун починає гудіти, і Бернд суне через соняшники, несучи перший прилад. Вернер опускає антену, й вони з’їжджають із дороги просто в соняшники, розштовхуючи їх на своєму шляху. Найвищі з них заввишки мало не з вантажівку, і їхні великі голови барабанять об дах кабіни й боки кузова.

Нойман Перший стежить за одометром і називає відстані. Фолькгаймер роздає зброю. Два карабіни 98К. Напівавтоматичний «вальтер» із прицілом. Поряд із ним Бернд заряджає свій маузер. Бах, — гримлять соняшники. Бах, бах, бах. Вантажівку хитає, мов корабель на морі, доки Нойман Перший веде її через борозни.

— Кілометр і сто метрів, — гукає Нойман Перший.

Нойман Другий вилізає на кузов і оглядає поле в бінокль. На півдні соняшники поступаються місцем клаптикові висохлої огіркової гудини. За ним, оточений голою землею, стоїть гарненький будиночок із солом’яним дахом і побіленими стінами.

— За заростями деревію. У кінці поля.

Фолькгаймер дивиться в оптичний приціл.

— Дим?

— Немає.

— Антена?

— Ще не видно.

— Вимикай двигуна. Звідси пішки.

Усе затихає.

Фолькгаймер, Нойман Другий і Бернд зі зброєю заходять у стіну соняшників і зникають. Нойман Перший сидить за кермом, Вернер — у кузові. Ще ніхто не підірвався на міні. Навколо «Опеля» тріщать квіти і кивають своїми геліотропними головами, наче сумно з чимось погоджуючись.

— Виродки будуть здивовані, — шепоче Нойман Перший.

Його праве стегно смикається. Вернер піднімає антену, наскільки дозволяє безпека, вдягає навушники й вмикає приймач-передавач. Росіянин читає щось, схоже на букви алфавіту. «Пе-зе-ка-че-ю-мягкій знак». Здається, що кожен фрагмент звучить тільки для Вернерових вух, а тоді розчиняється в повітрі. Нойман Перший постукуванням ногою злегка гойдає вантажівку, сонце світить крізь рештки комах, розмазані по вікнах, і від поривів холодного вітру шелестить усе поле.

Хіба там не має бути вартових? А що як озброєні партизани просто зараз підкрадаються до вантажівки? Російська мова в радіо мов шершень у кожному вусі: «Звой каз викалов», — хто знає, які жахи вони передають: розміщення військ, розклади потягів; вони можуть просто зараз передавати артилеристам координати їхньої вантажівки. Фолькгаймер виходить із соняшників — велика людська ціль, тримаючи свою гвинтівку, мов кийок. Здається, що ця хижка ніяк не зможе його вмістити, наче це Фолькгаймер поглине її, а не навпаки.

Постріли спочатку долинають повітрям, а потім — у навушниках, і так гучно, що Вернер майже зриває їх з голови. А тоді змовкає навіть статика, і тиша в навушниках відчувається, як щось велетенське, що рухається крізь простір, примарний дирижабль, що повільно віддаляється.