Розділ 6 8 серпня 1944 року

Вернер працює над радіо. Може, він це робить заради Юти, як сказав Фолькгаймер, а може, щоб йому не треба було думати про те, що Фолькгаймер відносить Бернда в куток і кладе цеглини йому на руки, на груди, на лице. Вернер затискає ліхтаря зубами й збирає, що може: маленького молоточка, три банки шурупів, шнур із розбитої настільної лампи. Усередині розкуроченого ящика він якимсь дивом знаходить цинково-вуглецеву батарейку на одинадцять вольт із зображенням чорного кота. Американська. Її слоган обіцяє дев’ять життів. Вражений, Вернер світить на неї мерехтливим помаранчевим променем. Перевіряє її виводи. Ще є багато заряду. «Коли сяде батарейка в ліхтарі, у нас буде ця», — думає він.

Вернер повертає на місце перекинутий верстак. Ставить на нього розбитий приймач-передавач. Він і досі не вірить, що з цього хоч щось вийде, але, може, досить просто дати розумові якусь роботу, якусь проблему, що потребує розв’язання. Він поправляє Фолькгаймерів ліхтар між зубами. Намагається не думати про голод чи спрагу, про, наче заткнуте, глухе ліве вухо, Бернда в кутку, австрійців нагорі, Фредеріка, фрау Елену, Юту — ні про що.

Антена. Регулятор. Конденсатор. За роботою його розум мовчазний, майже спокійний. Він працює по пам’яті.

Фон Румпель шкутильгає кімнатами з вицвілою білою ліпниною, старезними гасовими лампами, вишитими фіранками, дзеркалами з Прекрасної епохи,[47] кораблями в скляних пляшках і кнопковими електричними вимикачами, у яких немає струму. Усе тьмяніше сутінкове світло просочується крізь дим і планки віконниць червонуватими смугами.

Цей будинок — храм другого ампіру. На третьому поверсі ванна на три чверті повна холодної води. На четвертому кімнати забиті мотлохом. Поки що іграшкових будиночків не видно. Упріваючи, він піднімається на п’ятий поверх. Хвилюється, що все неправильно зрозумів. Гиря у його паху коливається, мов маятник. Ось велика вишукано прикрашена кімната, повна дрібничок, ящиків, книжок і запчастин. Письмовий стіл, ліжко, тахта, по три вікна з кожного боку. Моделі немає.

Шостий поверх. Ліворуч — охайна спальня з одним вікном і довгими фіранками. На стіні висить хлопчачий картуз, углибині виблискує масивний гардероб, усередині — посипані нафталіном сорочки.

Назад до сходового майданчика. Ось маленький туалет, унітаз, повний сечі. За ним — остання спальня. Мушлі викладені вздовж кожної підхожої поверхні: мушлі на підвіконнях, на шафі, банки з камінцями, обрамляють підлогу, усе викладено за якимсь незбагненним принципом, аж ось, ось! Ось, на підлозі, на низькому столику в ногах ліжка стоїть те, що він шукав, дерев’яна модель міста, виставлена, мов подарунок. Завбільшки з обідній стіл. Повна крихітних будиночків. Засипана шматками тиньку, але неушкоджена. Подоба тепер ціліша за оригінал. Розкішний витвір.

У доньчиній кімнаті. Для неї. Звісно.

Із почуттям тріумфального закінчення довгої подорожі фон Румпель сідає на краєчок ліжка, і два спалахи болю піднімаються з його паху. У нього дивне відчуття, наче він тут уже бував, жив у такій кімнаті, спав на такому горбистому ліжку, збирав вилощені камінці й отак їх викладав. Наче вся ця обстава чекала на його повернення.

Він думає про своїх дочок, про те, як їм сподобалося б місто на столі. Молодша попросила б його опуститися на коліна поряд із нею. «Уявімо, що всі люди в місті вечеряють, — вигукнула б вона. — Уявімо нас, Papa».

За розбитим вікном із зачиненими віконницями в Сен-Мало так тихо, що фон Румпель чує, як шелестіння власного серцебиття віддається у його вусі. Над дахом піднімається дим. М’яко падає попіл. Будь-якої миті знову залунають вибухи. Тепер обережно. Він десь тут. Це так схоже на замкаря — повторятися. Будиночок, він усередині будиночка.

Один кінець дроту Вернер обкручує навколо уламку труби, що навскіс стирчить із підлоги. Плюнувши, він протирає дріт і сто разів обводить його навколо низу труби, роблячи нову котушку. Інший кінець він просовує через зігнуту розпірку, затиснену в купі дерева, каміння й гіпсу, на яку перетворилася стеля.

Фолькгаймер спостерігає з тіней. Десь у місті вибухає міна, зі стелі сиплеться пил.

Вернер прилаштовує діод між вільними кінцями двох дротів і разом із виходами батарейки замикає коло. Він проводить променем Фолькгаймерового ліхтаря по механізмові. Заземлення, антена, батарейка. Урешті він затискає ліхтаря зубами й підносить до очей два дроти навушників, намотує їх на шурупи й під’єднує неізольовані кінці до діода. Невидимі електрони беззвучно течуть дротами.

Готель над ними — чи те, що від нього лишилося, — кілька разів дивно стогне. Балка тріщить, наче вся ця купа завалів хитається на краєчку. Начеварто одному метелику сісти на неї, щоб спричинити обвал, що назавжди їх поховає.

Вернер притискає навушника до правого вуха.

Радіо не працює.

Він перевертає пом’ятий корпус, углядається в нього. Струшує напівмертвий Фольгкаймерів ліхтар. Заспокой розум. Уяви, як розподіляється струм. Він заново перевіряє запобіжники, лампи, контактні штирі, клацає перемикачем, здуває з нього пил. Знову прикладає краї дротів до батареї. Знову притискає до вуха навушника.

І ось, ніби йому знову вісім і він сидить на підлозі в сиротинці поряд із сестрою, — статика. Голосна й рівна. Він згадує, як Юта промовляла його ім’я, а за цим спогадом хвостом приходить інший, не такий очікуваний: дві мотузки, що висять перед будинком гера Зідлера, ні напнутий на них великий гладенький транспарант, чистий, яскраво-червоний.

Вернер прочісує частоти навмання. Ні пікання, ні уривків коду Морзе, ні голосів. Статика, статика, статика. У його здоровому вусі, у радіо, у повітрі. Фолькгаймер не зводить із нього очей. Пил літає в тьмяному промені світла: десять тисяч часточок, що повільно крутяться й миготять.