Розділ 6 8 серпня 1944 року

Німець зачиняє двері гардероба і, шкандибаючи, йде геть. Марі-Лор залишається сидіти на найнижчому щаблі драбини, рахуючи до сорока. До шістдесяти. До ста. Серце натужно помпує насичену киснем кров, розум натужно шукає вихід. Їй пригадується речення, яке колись Етьєн прочитав уголос: «Навіть серце, яке у вищих тварин під впливом хвилювання пульсує з підвищеною енергійністю, у молюска за такого самого збудження б’ється повільніше».

Уповільнити серцебиття. Зігнути ноги. Не шуміти. Вона притискає вухо до фальшивої задньої стінки гардероба. Що це за звук? Це міль угризається в старезні халати її діда? Нічого.

Повільно, несподівано, Марі-Лор відчуває, як її хилить на сон.

Вона тягнеться до бляшанок, що лежать у кишенях. Як їх тепер відкрити, щоб не створювати шуму?

Їй залишається тільки лізти вгору. Сім щаблів — і вона в трикутному тунелі горища. Просто в неї над головою сходяться під кутом дошки даху.

Яка тут спека. Ні вікна, ні виходу. Більше нема куди тікати. Нема як вибратися, хіба повернутися назад.

Її простягнуті руки знаходять стару миску для гоління, підставку для парасолей, ящика, повного хтозна-чого. Мостини горища в неї під ногами завширшки з її долоні. Вона з досвіду знає, як голосно вони скриплять.

Нічого не перекинути.

Якщо німець знову відчинить гардероб, відсуне в бік одяг, протиснеться в дверцята й залізе на горище, що їй робити? Вдарити його по голові підставкою для парасолей? Штрикнути різаком?

Закричати.

Померти.

Papa.

Вона повзе вздовж центральної балки, з якої розходяться вузькі мостини, до димаря біля дальнього краю. Центральна балка найтовща й скрипітиме найменше. Вона сподівається, що не збилася з пантелику. Що він не стоїть за нею, прицілюючись у спину.

За слуховим вікном кажани кричать майже нечутно, й десь дуже далеко, напевно, на кораблі або аж за Параме, стріляє гармата.

Бах! Пауза. Бах! Пауза. А тоді довгий пронизливий звук летючого набою і гуркіт, із яким він вибухає на якомусь із островів.

Її серце холоне від слизького жаху, який непросто вгамувати. Він виповзає у якісь найпотаємніші двері у її серці, й вона мусить одразу ж кинутися до них, притиснути всієї своєю вагою і зачинити намертво. Вона знімає із себе пальто й розстеляє його на підлозі, не наважуючись навіть підвестися, боячись, що підлога скрипітиме в неї під коліньми. Час минає. Знизу нічого не чути. Міг він уже піти? Так скоро?

Звісно, він не пішов. Зрештою, вона знає, чому він тут.

Ліворуч від неї на підлозі звиваються кілька електричних шнурів. Просто навпроти — Етьєнова коробка зі старими платівками. Грамофон. Старий записувальний прилад. Важіль, яким він піднімає антену вздовж димаря.

Вона притискає коліна до грудей і намагається дихати крізь шкіру. Нечутно, мов равлик. У неї є дві бляшанки. Цеглина. Ніж.