Розділ 10 12 серпня 1944 року

За квартал попереду він бачить рух: троє жінок із клунками. Марі-Лор смикає його за рукав.

— Що це за вулиця?

— Рю де Лор’єр.

— Ходи, — каже вона й іде вперед, стукаючи ціпком, який тримає в правій руці.

Вони звертають ліворуч і праворуч, ідуть повз каштан, що стирчить із землі, мов гігантська обвуглена зубочистка, повз двох ворон, які клюють щось незрозуміле, аж доки доходять до фортечних мурів. Над аркою у вузенькому провулочку висять повзучі пагони плюща. Віддалік, праворуч від них, Вернер бачить жінку, вбрану в синю тафту, що намагається перетягнути величезну переповнену валізу через бордюр. За нею йде хлопчик у штанах, що йому замалі, дивній блискучій куртці й береті, зсунутому на потилицю.

— Он там цивільні кудись ідуть, мадемуазель. Гукнути їх?

— Я лише на хвилинку.

Вона веде його вглиб провулка. Солодке, вільне океанське повітря хвилями ллється крізь діру в стіні, якої йому ще не видно.

У кінці провулка вони доходять до вузьких воріт. Вона занурює руку в кишеню й дістає ключа.

— Зараз приплив?

Усе, що Вернерові видно крізь ворота, — низьке приміщення й ґратку з іншого боку.

— Там вода. Нам треба поспішити.

Але вона вже проходить через ворота й спускається в грот у своїх завеликих черевиках, рухаючись упевнено, проводячи пальцями по стінах, наче це її старі друзі й вона боялася, що більше ніколи з ними не зустрінеться. Хвильки припливу котяться водяною гладінню, обмивають їй гомілки й замочують поділ сукні. Вона витягає з кишені пальта якусь маленьку дерев’яну річ й опускає на воду. Її тихий голос відлунює від стін:

— Ти маєш мені сказати, він у воді? Він повинен бути у воді.

— Він у воді. Ми мусимо йти, мадемуазель.

— Ти певний, що він у воді?

— Так.

Вона виходить із грота, засапана. Підштовхує його вийти за ворота й зачиняє їх за собою. Вернер дає їй ціпок. Вони йдуть по провулку, її черевики чвакають. Вони виходять за завісу з плюща. Звертають ліворуч. Просто перед ними кілька людей переходять через перехрестя: жінка, дитина, двоє чоловіків несуть третього на ношах, у всіх трьох сигарети між зубів.

Чорнота знову застилає Вернерові очі. У нього паморочиться в голові й слабшають ноги. На дорозі сидить кіт, умивається й дивиться на нього. Хлопець думає про старих збіднілих шахтарів, яких він бачив у Цольферайні, що годинами непорушно сиділи на стільцях чи перевернутих ящиках, чекаючи смерті. Для таких людей час — це вода, що на їхніх очах повільно витікає з бочки. «А насправді, — думає він, — час — це сяйливе озерце, яке несеш у долонях. Треба його з усіх сил захищати, берегти, старатися не пролити й краплі».

— А тепер, — він старається говорити французькою якомога чистіше, — тримай наволочку. Проведи рукою по стіні. Відчуваєш? Коли дійдеш до перехрестя, йди прямо. Дорога більш-менш вільна. Високо тримай наволочку. Поперед себе на витягнутій руці, зрозуміла?