Розділ 10 12 серпня 1944 року

Небо кишить літаками. Десятки й десятки літаків. Вернера б’ють дрижаки. Марі-Лор веде його на перший поверх, де все вкрите шаром сажі й попелу завтовшки з палець. Він прибирає з дороги перекинуті меблі, відчиняє люк, і вони спускаються в погріб. Десь над ними тридцять бомбардувальників скидають свій вантаж, і Вернер із Марі-Лор відчувають, як здригається земля, відзвук вибухів долинає з іншого берега річки.

Чи міг би він якимось дивом тут залишитися? Чи могли б вони ховатися тут аж до кінця війни? Доки армії маршуватимуть туди-сюди в них над головою, доки все, що їм залишиться, — це відчинити люк, відкинути каміння й стати серед руїн, на які перетворився будинок біля моря? Доки він зможе переплести її пальці зі своїми й вивести її на сонячне світло? Заради цього він пішов би куди завгодно, витримав би будь-що. За рік, три, десять Франція й Німеччина будуть не такі, як тепер; вони зможуть покинути будинок і піти до туристичного ресторанчика, замовити простий обід на двох і з’їсти його в мовчанні, у тому затишному мовчанні, яке розділяють закохані.

— Ти знаєш, чому він сюди прийшов, — лагідно питає Марі-Лор, — той чоловік нагорі?

— Через радіо? — ще не встигши договорити, він замислюється.

— Може бути, — відказує вона. — Може, через радіо.

За хвилину вони вже сплять.

Через відчинений люк у погріб потрапляє плямисте літнє світло. Можливо, сонце вже звернуло з полудня. Гармати мовчать. Доки його серце робить кілька ударів, Вернер дивиться, як вона спить.

Далі вони кидаються поспіхом збиратися. Йому не вдається знайти туфлі, які вона просила, але він знаходить пару чоловічих черевиків у шафі й допомагає їй взутися. Поверх своєї уніформи він натягує Етьєнові твідові штани, а також сорочку із задовгими рукавами. Якщо вони наштовхнуться на німців, він говоритиме лише французькою, скаже, що допомагає їй вибратися з міста. Якщо зустрінуть американців, він назветься дезертиром.

— Десь має бути пункт збору, — припускає Вернер, — куди зводитимуть біженців, — однак він не певний, що все правильно сказав. Він знаходить білу наволочку в перекинутій шухляді й запихає їй у кишеню. — Коли настане час, підніми це якомога вище.

— Постараюся. А де мій ціпок?

— Ось.

Вони затримуються в передпокої, вагаючись. Ніколи не знаєш, що чекає за дверима. Він згадує душну танцювальну залу, де чотири роки тому складав іспит: драбину, прибиту до стіни, червоний прапор з білим колом і чорною свастикою, на який дивився з висоти. Нічого не залишається, крім як ступити уперед. Стрибнути.

Надворі скрізь височаться купи битого каміння. Цегла на димарях обідрана. Небом повзе дим. Він знає, що набої прилітали зі сходу, що шість днів тому американці дійшли до Параме, тож веде Марі-Лор у тому напрямку.

Будь-якої миті їх помітять — або американці, або солдати його армії — і примусять до чогось. Працювати, поповнити ряди, зізнатися, попрощатися з життям. Звідкись долинає звук пожежі — хрускіт стиснутих у кулаці сухих трояндових пелюсток. Більше не чути нічого: ні двигунів, ні літаків, ні віддалених пострілів, ні стогону поранених, ні собачого гавкоту. Він бере її за руку і веде повз купи завалів. Набої не падають, кулі не летять, а світло м’яке й у повітрі літає попіл.

«Юто, — думає він, — нарешті я до тебе прислухався».

Вони проходять два квартали й нікого не зустрічають. Може, Фолькгаймер десь їсть — от що Вернерові хотілося б уявляти: як велетенський Фолькгаймер їсть на самоті за маленьким столиком із видом на море.

— Так тихо.

«Її голос, мов яскраве, ясне вікно в небі. Лице, мов веснянкова галявина. Я не хочу тебе відпускати», — думає він.

— Вони на нас дивляться?

— Не знаю. Навряд чи.