Розділ 10 12 серпня 1944 року

Вона обертається до нього й закусує нижню губу.

— Мене застрелять.

— Дівчину з білим прапором? Там попереду люди. Йди вздовж муру. — Він знову прикладає її долоню до стіни. — Поспішай. Пам’ятай про наволочку.

— А ти?

— Я піду в іншому напрямку.

Вона обертає до нього обличчя, і хоч не може його бачити, Вернер не в силі знести її погляду.

— Ти що, не підеш зі мною?

— Тобі буде краще, якщо нас не бачитимуть разом.

— Але ж як я тебе знайду?

— Не знаю.

Вона бере його за руку, кладе щось йому в долоню й стискає її у кулак.

— Прощавай, Вернере.

— Прощавай, Марі-Лор.

А тоді вона йде. Щокілька кроків кінчик її ціпка ударяється об розбитий камінь, що лежить на дорозі, і вона якийсь час шукає, як його обійти. Кілька разів ступить і зупиниться. Зробить ще кілька кроків. Ціпок стукає, колишеться мокрий поділ сукні, біла наволочка пливе в повітрі. Хлопець не відводить погляду, аж доки вона не доходить до перехрестя, проходить ще квартал і зникає з очей.

Він чекає звуків голосів. Постріли.

Їй допоможуть. Не може бути, щоб не допомогли.

Коли він розтискає кулак, у його долоні лежить маленький металевий ключик.

Того вечора мадам Руель знаходить Марі-Лор у будівлі реквізованої школи. Вона хапає її за руку й відмовляється відпускати. Представники міської адміністрації приносять конфіскований німецький шоколад у квадратових коробках, і Марі-Лор із мадам Руель з’їдають його стільки, що збиваються з ліку.

Зранку американці захоплюють шато й останню зенітну батарею і випускають в’язнів, утримуваних у форті Насьональ. Мадам Руель висмикує Етьєна з черги на запис, і він міцно обіймає Марі-Лор. Полковник у своїй підземній фортеці за річкою протримається ще три дні, а потім американський літак «Блискавка» поцілить баком із напалмом у вентиляційний отвір — шанс один на мільйон — і за п’ять хвилин з’явиться біле простирадло на жердині. Облогу Сен-Мало закінчено. Сапери забирають усі запалювальні пристрої, які їм вдається знайти, за ними в місто заходять військові фотокореспонденти зі штативами, а далі жменька містян повертається з ферм, полів та підвалів, і блукає зруйнованими вулицями. Двадцять п’ятого серпня мадам Руель дозволяють повернутися в місто й перевірити, у якому стані її пекарня, однак Етьєн та Марі-Лор вирушають в іншому напрямку, у Ренн, де винаймають кімнату в готелі під назвою «Всесвіт», у якому працює нагрівач, й обоє по дві години відмокають у ванні. Коли настає ніч, він дивиться на її відбиток у вікні, що навпомацки шукає ліжко. Вона прикладає долоні до його обличчя, а тоді опускає їх.

— Ми поїдемо в Париж, — каже він. — Я там ніколи не бував. Покажеш мені його.