Розділ 9 9 травня 1944 року

Австрійці з «Бджолиного готелю» краном опускають гармату «Вісім-вісім» на бастіон на мурі, ставлять її на хрестовину й накривають камуфляжним брезентом. Фолькгаймерова команда працює дві ночі поспіль, і Вернерова пам’ять починає з ним бавитися.

«Мадам Лаба переказує, що її донька вагітна».

«Отож, як, діти, вдається мозкові, що живе без дрібки світла, вибудовувати для нас повний світла світ?»

Якщо француз користується тим самим передавачем, сигнал якого досягав аж до Цольферайна, то антена мусить бути довгою. Інакше йому довелося б користуватися кількома сотнями метрів дроту. Хоч так, хоч сяк, а його антена дуже велика й має бути видна.

На третю ніч після того, як почув ту радіопередачу, у четвер, Вернер стоїть у шестикутній ванній під бджолиною маткою. Коли відчинено віконниці, ліворуч йому видно ряди шиферних дахів. Буревісники ковзають по мурах; шпиль окутує стовп туману.

Щоразу, як Вернер розглядає старе місто, вражають його саме димарі. Вони велетенські, вишикувані в ряди по двадцять чи тридцять на кожен квартал. Навіть у Берліні немає таких димарів.

Певна річ, француз користується димарем.

Він поспіхом перебігає через вестибюль і йде на рю дес Форжер, а тоді на рю де Дінан. Вдивляється у віконниці, у ряди риштаків, шукає кабелі, прикриті цеглою, будь-що, що може виказати передавач. Він ходить вулицями туди-сюди, аж доки в нього починає боліти шия. Його не було надто довго. Йому вичитають за це. Фолькгаймер уже відчуває, що щось негаразд. Але тоді, точно о 23.00, Вернер її бачить, навіть не за квартал від того місця, де вони зупинили «Опель», — антену, що піднімається вздовж димаря. Не набагато товщу за мітлу.

Вона піднімається десь на дванадцять метрів, а тоді, немов від чарів, розгортається літерою «Т».

Високий будинок на березі моря. Винятково хороше місце для радіопередавача. З вулиці антена майже непомітна. Він чує Ютин голос: «Закладаюся, що він передає програми з велетенського будинку розміром із ціле селище, з будинку з тисячею кімнат і тисячею слуг». Будинок високий і вузький, на фасаді — одинадцять вікон. На стінах плями оранжевого лишайнику, знизу обліплений мохом. Номер чотири по рю Воборель.

«Розплющте очі і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться навіки».

Він швидко йде назад до готелю, опустивши голову й тримаючи руки в кишенях.

Парфумер Клод — м’який, пухкенький і страшенно гоноровий. Доки він говорить, фон Румпелеві заледве вдається тримати себе в руках; від суміші стількох запахів у магазині в нього паморочиться в голові. За останні кілька тижнів Райнгольдові довелося про людські очі кілька разів з’їздити у десяток різних заміських маєтків уздовж узбережжя Бретані, уламуватись у літні будинки, начебто полюючи на картини й скульптури, які або не існують, або не цікавлять його. Тільки щоб виправдати своє перебування тут.

«Так, так, — каже парфумер, його погляд ковзає по фон Румпелевих нашивках, — кілька років тому він допоміг владі арештувати зайду, який вимірював будинки. Він чинив тільки те, що вважав правильним».

— А де він жив ці кілька місяців, той мосьє Леблан?

Парфумер жмуриться, роздумуючи. Його блакитні очі світяться одним: «Я хочу. Дай мені». «Усі ці жадібні створіння, — думає фон Румпель, — усі чогось прагнуть. Але це він тут хижак. Треба лише бути терплячим. Невтомним. Усувати перешкоди одну за одною».

Коли він обертається до виходу, парфумерова самовпевненість дає тріщину.

— Стривайте, стривайте.

Фон Румпель тримає одну руку на ручці дверей.

— Де жив мосьє Леблан?