Розділ 9 9 травня 1944 року

— Про Леблана.

— Так, про Даніеля Леблана. Пам’ятаєте про мого двоюрідного брата? Ви пропонували допомогу. Сказали, що як я щось дізнаюся, то ви йому допоможете.

Три кур’єри, двох знайдено, залишилося розгадати лише одну загадку. Фон Румпелеві мало не щоночі сниться богиня: полум’яне волосся, пальці-корені. Божевілля. Навіть зараз, доки він стоїть біля телефону, плющ обвиває його шию, залізає у вуха.

— Так, пам’ятаю. Що ви з’ясували?

— Леблана звинувачено в змові, щось пов’язане з якимсь шато в Бретані. Арештували в січні 1941 року після сигналу від місцевого. При ньому знайшли креслення й ключі-відмички. Його також сфотографували, коли він робив заміри в Сен-Мало.

— У якому він таборі?

— Я не зміг цього дізнатися. Система досить складна.

— А хто інформатор?

— Малонець на прізвище Левіт. На ім’я Клод.

Райнгольд замислюється. Сліпа донька, квартира на рю де Патріарш. Порожня від червня 1940 року, відколи Національний музей природничої історії оплачує оренду. Куди б він подався, якби мав кудись утекти? Якби мав із собою щось цінне? Якби мав вести з собою сліпу доньку? Нащо їхати в Сен-Мало? Хіба що там живе хтось, кому можна довіряти.

— Мій брат, — нагадує Жан Бриньон. — Ви допоможете моєму брату?

— Дуже вам дякую, — відповідає фон Румпель і кладе слухавку.

Останні дні травня 1944 року в Сен-Мало схожі Марі-Лор на останні дні травня 1940 року в Парижі: такі ж довгі й ароматні. Наче все живе поспішає жити, перш ніж настане катастрофа. Повітря дорогою до пекарні мадам Руель пахне їй миртою, магнолією і вербеною; лоза гліцинії вибухнула квітом; скрізь навкруги висять аркади й завіси висних квітів.

Вона рахує дощові риштаки: на двадцять першому проходить повз крамницю м’ясника, чує, як вода зі шланга ллється на кахлі; на двадцять п’ятому вона біля пекарні. Кладе продуктовий купон на прилавок.

— Одну просту хлібину, будь ласка.

— Як поживає твій дід? — слова ті самі, але голос у мадам Руель інакший. Збуджений.

— У нього все гаразд, дякую.

І тут мадам Руель робить те, чого ніколи раніше не робила, — вона простягає руки над прилавком і кладе свої білі від борошна долоні на щоки Марі-Лор.

— Яка ти дивовижна дитина!

— Ви плачете, мадам? Щось негаразд?