Розділ «ЛЮДИ ЧОРНОГО КОЛА»

Щойно після стрибка його ноги торкнулися землі, кімерієць завив, як вовк, схопився за оздоблену золотом вуздечку, ухилився від удару шаблі і встромив свого кинджала в серце вершника. Наступної миті він уже був у сідлі, викрикуючи люті накази приголомшеним афгулам. Вони кілька секунд дивилися на нього з розкритими ротами, потім, бачачи спустошення, яке він творить серед ворогів, знову взялися до зброї, без заперечень приймаючи його повернення. У цьому пекельному хаосі не було часу на зайві запитання.

Усе нові й нові ряди вершників у гостроверхих шоломах і позолочених кольчугах вступали в ущелину, вузька розколина була повністю забита скопищем людей і коней; воюючі збивалися груди в груди, орудуючи короткими ножами, завдаючи смертельного удару, коли вдавалося розмахнутися в такій штовханині. Солдати, збиті з коней, вже не підіймалися, затоптані сотнею копит. У такій битві все вирішувала груба сила, а вождь афгулів мав її за десятьох. У подібних випадках люди охоче підкоряються укоріненим звичкам, і горяни, звиклі бачити Конана своїм вождем, підбадьорилися.

Проте чисельна перевага все ж таки мала значення. Щільні задні ряди туранської кінноти тіснили передніх у глибінь вузької ущелини під блискучі леза шабель афгулів. Горяни поволі задкували, залишаючи за собою гори трупів. Вражаючи й убиваючи, як шалений, Конан задавав собі запитання, від якого холола кров: а чи дотримає слова Жазміна? Вона ж могла приєднатися до своїх воїнів і повернути на південь, кинувши кімерійця і його афгулів на вірну смерть.

Зрештою, коли здавалося, що минули століття цих нестерпних битв, у дзвоні сталі й криках конаючих прорізався новий звук. Зі співом труб, від якого затряслися гори, з наростаючим стукотом копит п’ять тисяч вендійських вершників ударили по кінноті Ездигерда.

Один цей удар розкидав туранські полки на дрібні купки, розбив їх, зім’яв і розігнав по всій полонині. Раптом хвиля атакуючих подалася з ущелини, ту ранці повернулися, аби поодинці чи групами кинутися у вир битви. Проте, коли пронизаний кшатрійським списом емір сповз на землю, вершники в гостроверхих шоломах утратили бойовий дух і, шалено поганяючи коней, спробували прорватися крізь кільце нападників. У міру того як їхні загони розбігалися, переможці-вендійці кидалися за ними в погоню, і вся полонина й невисокі схили біля її виходу були забиті відступаючими та їхніми переслідувачами. Ті з афгулів, хто ще міг триматися в сідлах, вирвалися з ущелини й приєдналися до гонитви, без заперечень приймаючи несподіваний союз, — так само, як вони прийняли повернення вигнаного вождя.

Сонце вже ховалося за вершини Гімелії, коли Конан у роздертому одязі, у забризканій кров’ю кольчузі і з забрудненим кров’ю кинджалом у руці пройшов крізь побоїще й підійшов до Деві Жазміни, яка очікувала його на краю прірви в оточенні свого почту.

— Деві! — крикнув він. — Ти дотримала слова, хоча, признаюся, була мить, коли я думав… Стережися!

Величезний яструб, як блискавка, упав з ясного неба, ударом крила збиваючи вершників із сідел. Викривлений, як шабля, дзьоб цілив у м’яку шию Жазміни, але Конан був швидшим: короткий розбіг, тигрячий стрибок, скажений удар скривавленого кинджала — і яструб із жахливим людським стогоном закачався в повітрі, а потім звалився в прірву, щоб за тисячу футів розбитися об каміння. Падаючи й розрізаючи крилами повітря, він набув вигляду людини в розмаяній чорній тозі.

Конан блискучими очима дивився на Жазміну. З багатьох ран на його м’язистих руках і ногах сочилася кров.

— Знову ти — Деві, — сказав він, не звернувши уваги на цвіт лицарства, що стовпився навкруги неї, і лише вискалив зуби, побачивши облямований золотом, тонкий, як павутина, серпанок, який вона накинула на сукню горської дівчини. — Я мушу подякувати тобі за те, що ти врятувала більше трьох сотень моїх бандитів, які зрештою переконалися, що я не зраджував їх. Завдяки тобі я знову можу думати про завоювання.

— Я й досі залишаюся в боргу, — сказала вона, дивлячись на нього виблискуючими очима. — Я заплачу тобі десять тисяч штук золота…

Він обірвав її різким, нетерплячим жестом і, витерши кинджал, засунув його в піхви.

— Я сам візьму викуп, — сказав він, — і сам визначу спосіб і час оплати. Я одержу його в твоєму палаці в Айодії, а приїду туди з п’ятдесятьма тисячами воїнів, аби бути упевненим, що одержу все сповна.

Вона засміялася, натягнувши поводи.

— А я зустріну тебе на березі Юмди із сотнею тисяч!

Очі Конана висловлювали захоплення, коли він відступив убік і владним жестом підняв руку, показуючи Жазміні, що шлях вільний.

…Задумам Конана не судилося здійснитись і в Афгулістані. Повернувшись у гіборійські королівства, він приєднався до повстання, піднятого принцом королівства Котх Альмуриком проти короля Страбонуса. Повсталі були розбиті і, зрештою, безпощадно винищені край південної пустелі…