Розділ «ФЕНІКС НА МЕЧІ»

Світанкова тиша и морок щільним плащем огортали чудові вежі Тарантії — столиці Аквилонії. У непримітному будинку, що стояв на одній з вузеньких вулиць, чиясь обережна рука прочинила двері, з яких вислизнули чотири темні людські постаті, що миттєво, немов примари, розчинилися в мороці. За дверима промайнуло смагляве лице, очі на ньому палали прихованою злістю.

— Забирайтеся, творіння пітьми! — мовив глузливий голос. — Бовдури, ви й не підозрюєте, що ваша доля, немов кровожерний собака, переслідує вас.

Чоловік, що сказав ці слова, прикрив двері, ретельно замкнув їх, підняв свічку на рівень очей і зробив крок у вузький коридор. Це був високий похмурий чоловік, майже гігант, темна шкіра й гострі риси обличчя якого свідчили про значну дещицю стигійської крові, що текла в його жилах. Пройшовши коридором, він зайшов до кімнати, у якій на застеленому шовками ложі, розвалившись, немов натомлений кіт, і відсьорбуючи вино з важкого золотого келиха, лежав худий чоловік, одягнений у пошарпаний оксамитовий одяг.

— Аскаланте, — сказав стигієць, ставлячи свічку на стіл, — ваші обідранці, як щури, розповзлися по всіх щілинах. Дивні, проте, знаряддя ви використовуєте в боротьбі за владу.

— Знаряддя? — здивувався Аскаланте. — Але ж це мене вони вважають знаряддям. Ось уже цілий місяць я докладаю усіх зусиль, готую все необхідне для повалення узурпатора. І, треба сказати, мені самостійно, діючи цілком таємно, вдалося створити те, що виявилося не під силу всьому аквилонському лицарству. О Мітро, недаремно ж я був одним із найвідоміших державних діячів Аквилонії до того, як ці негідники поставили мене поза законом.

— Виходить, ці бевзі помиляються, коли гадають, що використовують вас у своїх цілях?

— Хай вони й далі думають, що я служу їм вірою та правдою. Почекаємо, поки кожен з них виконає те, що від нього треба згідно з моїм планом. Хто вони такі, щоб рівнятися до графа Аскаланте? Больмано — злиденний граф Карабана, Громель — бездарний солдафон, що лише волею долі став командиром Чорного Легіону, Діон — жирний полохливий багач, барон Атталуса, Рінальдо — недоумкуватий придворний поет. Це я був тим, хто збив їх в одну зграю, і я ж передавлю їх поодинці, коли настане мій час. А він уже на порозі. Сьогодні вночі король помре.

— Кілька днів тому я бачив, як королівські війська залишали місто, — сказав стигієць.

— Вони попрямували до кордону, щоб утихомирити піктів, які розлютувалися. Якби ти знав, скільки міцного вина я переправив піктським вождям, аби підстьобнути їхній виступ. Гори золота пішли на це — Діону довелося неабияк розщедритися. А Больманові — поклопотатися про те, аби прибрати з міста рештки вірних королю загонів. Використовуючи свою високоповажну рідню, він легко умовив Нуму, короля Немедії, запросити до себе графа Троцеро, сенешаля54 Аквилонії. І, звичайно, як і належить згідно з його високим саном, Троцеро супроводжуватиме королівський ескорт, поїде з ним і Просперо, права рука короля Конана. Отже, в місті залишиться невелика частина особистої гвардії короля — Чорних Драгунів і, звичайно, Чорний Легіон. Якщо поталанить, я за допомогою Громеля розберуся і з королівським караулом — десь опівночі охорона біля дверей у спальню Конана буде знята. У цей час я з шістнадцятьма врними мені людьми прослизну таємним ходом у замок. Навіть якщо народ Аквилонії не поажає прийняти ас з ріумфуванням після того, як справу буде зроблено, Чорного Легіону буде цілком достатньо, щоб привести люд до тями й утримати корону.

— То Діон вважає, що все це робиться лише задля того, аби посадити його на трон?

— Так. Цей жирний бовдур твердить, що трон належить йому, оскільки його кров містить певну домішку крові королівської. Конан припустився помилки — за яку поплатиться головою, — коли не вигнав із двору всіх, хто хоч якоюсь мірою зізнавався в спорідненості з колишньою династією. А Больмано розраховує на те, що до його кишень знову щедро попливуть золоті монети, як це було за старого режиму. Громель ненавидить Паллантіда, командира Чорних Драгунів, і жадає командувати всіма збройними силами Аквилонії. Цю мету він переслідує із завзятістю, типовою для боссонця. Рінальдо — єдиний з них, хто геть позбавлений особистих амбіцій. Він бачить у Конані лише обмеженого дикого варвара, який з’явився в цивілізований світ, щоб грабувати всіх підряд, й ідеалізує колишнього короля, убитого Конаном. Рінальдо пам’ятає тільки те, що той зрідка заохочував мистецтва, і абсолютно забуває про всю несправедливість і безладність його правління, — і він робить все для того, щоб народ забув про це також. Уже скрізь відкрито співають написані ним хвалебні гімни Нумедідесові, у яких до небес звеличується старий шахрай і виливається хула на “дикуна з чорним серцем, повсталого з похмурих глибин пекла”. Конан на це не звертає уваги, але народ ремствує.

— А чому він так ненавидить Конана?

— Поети завжди ненавидять тих, хто стоїть при владі. Вони втікають від дійсності у свої мрії про минуле або про майбутнє. Рінальдо — типовий фанатик-ідеаліст. Він вірить, що йому долею призначено повалити тирана і звільнити народ. А що стосується мене — ще двійко місяців тому я й не думав про трон, збирався провести залишок свого життя у вигнанні, але ж апетит приходить під час їжі. Конан помре, на трон зійде Діон. Потім і він помре. А слідом за ним один за одним розлучаться з життям усі ті, хто стоїть у мене на шлях: від вогню чи від сталі, чи випивши отруєного вина, яке здатний готувати мій вірний раб. Аскаланте, король Аквилонії! Звучить непогано, чи не так?

Стигієць знизав широкими плечима.

— Що мені до ваших планів і амбіцій? — сказав він раптом з неприхованою гіркотою. — Мої друзі й суперники невимовно здивувалися б, якби побачили, як низько я впав. Вони просто не повірили б, що Тот-Амон може плазувати перед простим смертним.

— Ти все життя займаєшся магією та чаклунством, — незворушно мовив Аскаланте, — я ж у всьому покладаюся на меч і свій власний розум.

— Що означає меч і людський розум перед мудрістю Пітьми? — пробурчав стигієць. Його чорні очі погрозливо блиснули, під ними пролягли темні тіні. — Коли б не втратив я каблучки, наші ролі зараз, мабуть, помінялися б…

— Час, мабуть, нагадати, — спокійно відповів Аскаланте, — що на спині в тебе ще не зарубцювалися шрами від мого батога і, судячи з усього, до них дуже скоро додадуться свіжі.

— Ви так цього певні? — очі стигійця спалахнули на мить диявольською ненавистю. — Проте мені, можливо, пощастить знайти каблучку знову, і тоді, присягаюся зміїною пащею Сета, я розрахуюся з вами за все…