Розділ «ЛЮДИ ЧОРНОГО КОЛА»

Конан завив і стрибнув усередину, проте інстинкт підказав йому зупинитись і кинутись назад на секунду раніше, ніж величезна кам’яна брила з гуркотом звалилася на те місце, де він щойно торкнувся ногою підлоги. Кімерієць побіг уздовж стіни, криком закликаючи інших слідувати за ним.

Аколіти покинули першу лінію оборони. Коли Конан оббіг вежу, то побачив їхні зелені силуети високо вгорі. Дихаючи жаданням помсти, він помчав за ними, а Керім Шах із іракзаями наступали йому на п’яти. Хвилинний тріумф змусив їх забути про свій природжений фаталізм, а побачивши втікаючих ворогів, вони завили, як зграя вовків.

Вежа стояла на нижньому краю вузького плато, майже непомітно нахиленого. Через кілька сот ярдів плато раптом кінчалося глибокою ущелиною, абсолютно непомітною знизу. В цю ущелину і скочили аколіти, навіть не уповільнивши бігу. Переслідувачі побачили лише їхній зелений миготливий одяг, зникаючий за краєм прірви.

За якусь мить переслідувачі також стояли на краю рову, що відділяв їх від замку Чорних Чаклунів. Скільки сягало око, в обидва боки лежала прірва завширшки тисячу і завглибшки п’ятсот футів, з прямовисними стінами, що, імовірно, йшли уздовж усієї вершини Імша. Вона була по вінця наповнена дивним іскристим і блискучим туманом.

Конан поглянув униз і вилаявся. Помітив одягнених у зелене аколітів, що поспішно простували виблискуючим, немов срібло, дном долини. Їхні силуети були змазані й невиразні, немов занурені в глибоку воду. Вони йшли ланцюжком, прямуючи до протилежної стіни урвища.

Керім Шах напнув лука й випустив свистячу стрілу. Проте вона, потрапивши в імлу ущелини, здавалося, раптово втратила швидкість і, відхилившись від свого курсу, упала далеко від цілі.

— Якщо вони змогли туди спуститися, то і ми зможемо! — сказав Конан Керімові Шаху, який стояв поряд і здивовано спостерігав за, польотом своєї стріли. — Я бачив, вони пройшли цим шляхом…

Придивившись, він помітив унизу щось таке, що нагадувало золоту нитку, яка розтягувалася по всій ширині каньйону. Аколіти йшли вздовж цієї нитки, і раптом кімерієць пригадав оті, що здавалися йому раніше незрозумілими, слова Хемси: “Тримайся золотої жили!” Нахилившись, він знайшов на краю міжгір’я тонку смугу виблискуючого золота; це жила золотого родовища, що лежить прямо на поверхні, збігала вниз і йшла через срібне дно ущелини. Він побачив іще дещо, чого досі не помітив через особливе заломлення світла. Золота жила йшла вздовж платформи, яка спускалася до самого низу й мала заглибини для рук та ніг.

— А, ось як вони злізли вниз, — сказав Керім Шах. — Отже, вони не можуть літати в повітрі. Ходімо…

У цю мить укушений псом чоловік страшенно скрикнув і, вищиривши зуби, кинувся на Керіма Шаха. З його рота стікала піна. Туранець спритно, немов кіт, скочив убік, а той, що сказився, звалився головою вниз у прірву. Решта солдатів підбігли до краю безодні й зі здивуванням зазирнули вниз. Чоловік не шугонув униз каменем, а поволі плив крізь рожеву млу, як людина, що занурюється у воду. Кінцівки його судомно сіпалися, а яскраво-червоне, спотворене конвульсіями лице виражало швидше біль, аніж сказ. Нарешті він упав на блискуче дно прірви і залишився нерухомий.

— У цій ущелині нас підстерігає смерть, — пробурмотів Керім Шах, відсахнувшись від цієї рожевої мли, яка майже сягала його ніг. — А що тепер, Конане?

— Ходімо далі! — невесело відповів кімерієць. — Ці аколіти — звичайні люди: якщо імла не вбила їх, значить, вона не вб’є й нас.

Він підтягнув пояс і При цьому мимохіть доторкнувся пояса, подарованого Хемсою. Звів брови й сумно посміхнувся. Він зовсім забув про цей пояс, та все ж саме він тричі врятував його, підставляючи інші жертви.

Аколіти досягли протилежної стіни й повзли по ній, як великі зелені мухи. Конан зійшов на платформу і став обережно спускатися. Рожева хмара огорнула його ноги і підіймалася все вище в міру того, як він опускався платформою. Хмара діставала до його колін, до стегна, потім до пояса й плечей. Він відчував її навколо себе, як. густий туман у вологу ніч. Коли вона вже діставала шиї, він повагався, а потім із головою поринув у млу. Тієї ж миті почав задихатися, невблаганна сила не давала йому зітхнути, здавивши ребра в смертельних обіймах. Конан у відчаї підстрибнув, борючись за життя. Виставивши голову на поверхню, почав ротом хапати повітря.

Керім Шах нахилився над ним, щось кажучи, проте Конан не чув його і не звертав на нього уваги. Він подумки перебирав у пам’яті вказівки Хемси. Спробував намацати золоту жилу і зрозумів, що, спускаючись, зійшов із неї. Намацав у платформі кілька заглиблень для рук і ніг. Ставши точно на жилу, почав спускатися знов. Рожева мла ізнов обгорнула його. Голова його теж поринула в імлу, проте, стоячи на золотій жилі, він, як і раніше, міг дихати. Побачив угорі обличчя товаришів, що дивилися на нього, — злегка розмиті в блискучій імлі. Жестом наказав їм слідувати за ним і швидко почав спускатися, не чекаючи, поки вони підуть за ним.

Керім Шах мовчки уклав меча в піхви й пішов слідом за кімерійцем, а іракзаї Поспішили за Керімом Шахом, швидше побоюючись втратити ватажка й провідника в одній особі, ніж якоїсь каверзи, яка могла на них очікувати в цій ущелині. Вони трималися золотої жили, як показав їм кімерієць. Спустилися на дно прірви і пішли сріблястою рівниною, ступаючи на золоту смугу, як люди, що йдуть по канату над прірвою. Ішли, немов невидимим тунелем, наповненим повітрям. З усіх боків їх оточувала смерть.

Стежина, якою зникли аколіти, вела до платформи з другого боку ущелини і зникала за її краєм. Вони рушили тудгі, приготувавшись до зустрічі з невідомою небезпекою, що таїться серед гострого каміння, яким був усипаний край обриву.

На них там очікували одягнені в зелені тоги, озброєні ножами аколіти. Можливо, утікаючи, вони дісталися до якоїсь межі, яку не могли переступити. Може, стигійський пояс, що оперізував живіт Конана, був причиною того, що їхнє закляття виявилося безсилим. А може, знаючи, що за поразку вони будуть покарані на смерть, вирішили використати останній шанс і з ножами в руках вискочили з-за скелі.

Серед потрісканого каміння почалася кривава битва, зброєю у якій було не мистецтво чорнокнижників, а звичайні ножі. Дзвеніла сталь, зі свистом опускалися леза, розтинаючи тіла, м’язисті руки завдавали могутніх ударів, лилася кров, бійці топталися по тілах тих, хто впав.

По правді кажучи, лише один із іракзаїв сплив кров’ю і помер, але аколіти вилягли всі до одного — порізані, порубані на шматки, скинуті в прірву, вони поволі опускалися на сріблясте дно, що виблискувало внизу.