Розділ «ЛЮДИ ЧОРНОГО КОЛА»

— Почекай і переконаєшся! — сказав він гірко.

— Але1 я заплатила б тобі величезний викуп.

— До біса твій викуп! — сказав він грубо, міцно обіймаючи її. — У всьому королівстві Вендії не могло б знайтися нічого, що я хотів би замість тебе. Я викрав тебе, ризикуючи життям, і, якщо твоя челядь хоче тебе повернути, хай приїздять у Забар і відберуть силою.

— Але ж у тебе немає людей! — вигукнула вона. — Тебе переслідують. Як ти захистиш себе, не говорячи вже про мене?

— Є ще у мене друзі в горах, — відповів він. — Вождь куракчаїв заховає тебе в надійному місці, поки я не домовлюся з афгулами. Якщо вони не захочуть мене вислухати, то — в ім’я Крома! — поїду з тобою на північ, до степових розбійників. Перш ніж потрапити на схід, я був їхнім вождем. Я тебе зроблю королевою Вільного Степу!

— Не хочу, — опиралася вона. — Ти не можеш мене примусити…

— Якщо це тобі так неприємно, — сказав він, — чому ти зі мною тоді цілувалася?

— Навіть королева може бути всього лише жінкою, — відповіла вона, почервонівши. — І тому, що я — королева, я мушу перш за все жити інтересами мого королівства. Не вези мене в чужі краї. Повертайся зі мною у Вендію.

— А ти зробиш мене своїм королем? — запитав він, іронічно посміхаючись.

— Але звичаї… — зам’ялася вона, а Конан зі сміхом перервав її:

— Так, звичаї цивілізованих людей не дають тобі змоги зробити те, що ти хотіла б. Вийдеш заміж за якогось старого, зморшкуватого короля з рівнини, а в мене свій шлях…

— Але ти можеш поїхати в моє королівство, — безпорадно повторила вона.

— Навіщо? — запитав він зі злістю. — Протирати штани на золотому троні й слухати лестощі дурнувато усміхнених підлабузників в оксамитовому вбранні? І що тобі це дасть? Слухай: я народився в горах Кімерії, де живуть варвари. Був найманим солдатом, корсаром, розбійником, робив сотні інших речей — таких самих. Хто ще з королів об’їздив стільки країн, провів стільки битв і здобував такі трофеї, як я? Я приїхав до Гулістану, щоб зібрати орду і спустошити південні королівства, у тому числі й твоє. Те, що я став вождем афгулів, було лише початком. Коли мені вдасться з ними помиритися, протягом року за мною піде ще якась дюжина інших племен. Якщо ні — повернуся в степ і грабуватиму прикордоння Турану. А ти поїдеш зі мною. До біса твоє королівство, обходилося ж воно якось, коли тебе ще не було на світі!

Сидячи з ним у сідлі й дивлячись йому в обличчя, Жазміна відчувала в ньому те саме, що прокинулось і в її душі. Проте тисячі поколінь предків були для неї таким гнітючим тягарем!

— Не можу! Не можу! — безсило повторювала вона.

— У тебе немає вибору, — запевняв він її. — Поїдеш… Хай йому чорт?!

Імш залишився далеко за спиною, тепер вони їхали високим ребром, що розділяв дві полонини. Вони знаходилися саме на вершині скельного гребеня, звідки добре була видна полонина праворуч. Так ішла відчайдушна битва. Сильний вітер дув від них, тому шум битви був погано чутний, але й так знизу доносився дзвін шабель і стукіт копит.

Було видно сонячні зблиски на вістрях списів і гостроверхих шоломах. Три тисячі закутих у сталь вершників гнали перед собою орду пошарпаних воїнів у тюрбанах на головах, які втікали, як зграя вовків, відбиваючись від нападників.

— Туранці! — вигукнув Конан. — Це загони з Секундерама. Що вони тут роблять, хай їм чорт?

— А кого вони переслідують? — запитала Жазміна. — І чому так люто б’ються? При такій перевазі ворога в них немає жодних шансів.