Розділ «ЛЮДИ ЧОРНОГО КОЛА»

Він був уже за кілька кроків від сходинок, на яких, глумливо всміхаючись, стояли Чаклуни. Набрав повітря в груди, і лють зростала в ньому з кожним подихом. Він саме був поряд із вівтарем, оповитим золотими зміями, коли, немов блискавиця, його осяяв спомин про передсмертні слова Хемси, і він почув їх знову, немов хтось прошепотів йому на вухо: “Розбий кришталеву кулю”.

Він відреагував, не роздумуючи. Між імпульсом і дією не минуло й сотої частки секунди, і найсильніші з чорнокнижників не змогли б устигнути прочитати його думки і перешкодити тому, що сталося. Вправно, як кіт, він у стрибку змінив напрям атаки і з тріском опустив кинджала на кришталеву кулю. Негайно ж відчув майже помітне дихання жаху, що напливало від сходів, від вівтаря — чи від самого кристала. Слух розрізало пронизливе шипіння позолочених змій, які раптом ожили і, піднімаючи страшні голови, намагалися кусатися. Проте розлючений Конан був для них недосяжний. Блискучий клинок перерізав жахливі тіла одне за одним і знов ударив по кришталевій кулі. З громовим гуркотом кристал вибухнув, бризкаючи дощем вогненних осколків на чорний мармур підлоги, а золоті плоди граната, немов звільнені від пут, вистрілили під високі склепіння і зникли.

Божевільний, звіриний, жахливий рев луною прокотився величезною залою. Із піною на посинілих губах чотири чорні постаті на сходах звивалися, корчилися в конвульсіях. Крещендо нелюдського завивання зненацька урвалося. Чаклуни перестали рухатися. Конан знав, що вони мертві. Він подивився на вівтарі кришталеві друзки. Чотири безголові золоті змії, як і раніш; обвивали вівтар, та в їхніх металевих тілах не залишилось і сліду життя.

Керім Шах, якого під час битви відкинула невидима сила, поволі підвівся з колін. Похитав головою, аби позбутися дзвону у вухах.

— Ти чув цей звук, коли розбив кулю? — запитав він. — Немов разом із нею в замку розбилися тисячі кришталевих дзеркал. Схоже, в цих золотистих плодах граната були вкладені душі чорнокнижників? Еге ж?

Конан обернувся, бачачи, що Керім Шах хапається за меч і показує кудись рукою.

На сходах з’явилася нова постать. Незнайомець теж був одягнений у чорну тогу, але з розшитого оксамиту, а на голові в нього була гостроверха шапка. На його вродливому обличчі панував незворушний спокій.

— Хто ти, хай тобі чорт? — запитав Конан, дивлячись на незнайомця.

— Я володар Імша! — відповів той напоєним жорстокою радістю, і лунаючим, як святковий дзвін, голосом.

— Де Жазміна? — запитав Керім Шах. Володар вибухнув сміхом.

— І навіщо, трупе, тобі це знати? Чи ти так швидко забув про мою силу, яку я колись тобі передав, що прийшов битися зі мною, бовдуре? Певне, я мушу вирвати твоє серце, Керіме Шаху!

Він простяг руку, певне знаючи, що в неї щось упаде, і туранець пронизливо скрикнув у смертельній муці й захитався, як п’яний. Зненацька почувся тріск кісток і ланок кольчуги, які розламувалися, і з грудей шпигуна-невдахи хлюпнула кров, а крізь величезну дірку в розірваних тканинах вистрілило щось яскраво-червоне й вологе — просто в наставлену долоню володаря, як шматок заліза, притягуваний магнітом. Туранець осів на підлогу і вже не ворушився, а володар Імша зі сміхом шпурнув під ноги кімерійцю людське серце, яке ще билося.

Конан вилаявся і з гарчанням кинувся до сходів. З пояса Хемси плив струмінь сили і безмежної ненависті, що допоміг подолати страшне випромінювання волі, з якою кімерієць зіткнувся на сходах. У повітрі повисла відливаюча металевим блиском імла, в яку він поринув, немов плавець, опустивши голову, прикриваючи лице зігнутою рукою й міцно стискаючи в лівій руці кинджал. Напружуючи наповнені слізьми очі, дещо вище від себе на сходинках розрізнив фігуру страхітливого чорнокнижника — це зображення напливало хвилями, як віддзеркалення в швидкоплинній воді.

Його штовхали і кидали сили, які йому було важко осягнути розумом, але він відчував підтримку струмуючої звідкись ззовні сили, яка нестримно несла його вперед проти волі чаклуна і його власної слабкості.

Він досяг верху сходів і крізь сіро-металеву млу побачив перед собою обличчя чаклуна й дивний страх, що світився в його невпевненому погляді. Конан прорвався крізь імлу, наче крізь хвилі прибою, і кинджал у його м’язистій руці рвонувся вгору, як жива істота. Вістря роздерло тогу володаря, який відскочив зі здавленим криком. Зненацька, на очах здивованого кімерійця, чорнокнижник зник — просто зник, як мильна булька. Тільки сходами прослизнула якась довга і хитлива тінь.

Конан стрибнув за нею на вузькі сходи, прямуючі зі сходового майданчика вгору. Він не міг зрозуміти, що туди прослизнуло, але скажена ненависть приглушила огиду й страх, що охопили його.

Він побіг широкими коридорами з голими стінами з полірованого нефриту. Перед ним ковзнула довга тінь і зникла за дверними портьєрами. Одночасно з цим у глибині однієї з кімнат пролунав переляканий жіночий крик. Цей крик підігнав Конана, він помчав щосили до дверей і наступної миті опинився в приміщенні за портьєрою.

Перед його очима постала жахлива картина. На краю покритого оксамитом подіуму зіщулилася Жазміна, волаючи від жаху й огиди, піднявши руку, аби захиститися від навислої над нею страшенної голови змії з блискучою лускою і виблискуючими темними кільцями. Зі здавленим криком Конан метнув у змію кинджал.

Гад блискавично обернувся й кинувся на нього, як вітер поміж високих трав. Довге лезо застрягло в його шиї так, що рукоятка стирчала з одного боку шиї, а вістря — з іншого, але це, здавалося, тільки посилило лють величезного гада. Він нахилив свою велику голову над чоловіком, який наважився чинити йому опір, і, вишкіряючи бризкаючі отрутою ікла, спробував укусити його. Проте тієї ж миті Конан вихопив із-за пояса стилет і щосили ударив вістрям від низу до верху. Сталь пробила нижню щелепу чудовиська і застрягла у верхній, немов пришпиливши щелепи одну до одної. Негайно ж величезне тіло гада окільцювало кімерійця. Не маючи нагоди пустити в хід зуби, змія спробувала таким чином його атакувати.