Розділ «ЛЮДИ ЧОРНОГО КОЛА»

Ліва рука Конана була притиснута до тіла зміїними кільцями, проте права була вільна. Міцно упираючись у землю широко розставленими для рівноваги ногами, він схопив рукоятку кинджала, що стирчав у тілі змії, і висмикнув її з тіла. Ніби вгадуючи своїм нелюдським розумом намір супротивника, бестія почала звиватися, напружуватися, намагаючись охопити й вільну руку супротивника. Та довге вістря піднялося й опустилося зі швидкістю блискавиці, майже перерізавши надвоє величезне тіло змії.

Перш ніж кімерієць зміг ударити знову, гнучкі кільця випустили його зі своїх обіймів і чудовисько ковзнуло по плитах, спливаючи кров’ю з жахливих ран. Конан стрибнув за ним, піднімаючи зброю для удару, та вбивчий удар уразив тільки повітря, бо гад, звиваючись, ковзнув убік і вдарив головою об перегородку з сандалового дерева. Одна з плит відсунулася: довге, спливаюче кров’ю тіло ковзнуло в щілину і зникло. Кімерієць тут же вдарив по перегородці, кількома ударами пробив у ній діру і зазирнув до темного приміщення. Чорного страшного гада не побачив ніде. Побачив тільки калюжу крові на мармурових плитах і криваві сліди, що вели до замаскованих у стіні дверей. Це були сліди босих ніг…

— Конане!

Він обернувся на п’ятах, і саме вчасно, щоби зловити в свої обійми Деві Вендії, тремтячу від страху, вдячності й полегшення. Вона перебігла через усю кімнату й кинулася йому на шию.

Від усіх цих подій розбурхалася гаряча кров кімерійця. Він притиснув дівчину до грудей із силою, яка за інших обставин викликала б на її обличчі болісну гримасу. Жазміна не чинила опору. Місце Деві зайняла звичайна жінка.

— Я знала, що ти прийдеш по мене, — сказала вона. — Ти не зміг би кинути мене одну в цьому лігві демонів.

Почувши ці слова, Конан опам’ятався й пригадав, де вони знаходяться. Він підняв голову й прислухався. У замку на Імші панувала тиша, проте вона була напоєна загрозою. Небезпека чатувала в кожному закутку, глумливо скалилася з-за кожної портьєри.

— Краще ходімо звідси, поки є час, — сказав він. — Від цих ран загинула би будь-яка істота, і навіть людина, тільки не чорнокнижник. Завдаси йому удару, а він відповзе, як поранена змія, щоб з якогось чарівного джерела знову зачерпнути отрути.

Він узяв дівчину на руки й поніс, немов дитину, блискучим нефритовим коридором і сходами, з напруженою увагою шукаючи навколо нові ознаки небезпеки.

— Я зустріла володаря Імша, — перелякано прошепотіла Жазміна, знов переживаючи весь той жах і міцно обіймаючи рятівника. — Він насилав на мене чари, щоб зламати мою волю. Найстрашніше — це був гниючий труп, який хапав мене… потім я знепритомніла й лежала, як мертва, не знаю, скільки часу. Коли опам’яталася, почула внизу шум і крики, а потім цей змій заповз до кімнати і… ах! — вона затремтіла. — Якимсь чином я зрозуміла, що це не видиво, а справжня змія, яка хоче мене убити.

— Так, це вже не було видінням, — упевнено відповів Конан. — Він зрозумів, що програв, і вважав за краще вбити тебе, тільки б не віддати мені.

— Про кого ти говориш “він”? — запитала невпевнено Деві.

Вона зненацька скрикнула, притискаючись до Конана, і забула про своє запитання. Побачила трупи, що лежали біля підніжжя сходів. Останки чаклунів аж ніяк не справляли приємного враження, вони зморщилися і почорніли, а розкрите вбрання оголило їхні ноги й руки, які не мали нічого спільного з людськими. Жазміна, побачивши це, зблідла і заховала обличчя на широких грудях Конана.

10. КОНАН І ЖАЗМІНА

Конан швидко перетнув залу, ще одну кімнату і дістався дверей, що вели на галерею. Зауважив, що підлога тут покрита дрібними блискучими скалками. Кришталева плита, що закривала вихід, розсипалася на друзки. Кімерієць пригадав, який оглушливий був дзвін, коли він розбив кулю, що лежала на вівтарі. Отже, саме тоді розсипалися всі кришталеві речі в храмі. Якесь неясне, приховане в підсвідомості відчуття підказувало Конану правду про сумний зв’язок між Добродіями Чорного Кола і золотими плодами граната. Він відчув, що по його спині пробігли мурашки, і поспішив викинути все це з пам’яті.

Вийшовши на галерею з зеленого нефриту, він зітхнув з полегшенням. Йому треба було ще подолати ущелину, але, принаймні, він уже міг бачити виблискуючі на сонці білі вершини і величезні схили, що потопали в морі блакитного туману.

Іракзай лежав на тому ж місці, куди впав: безформна пляма на блискучій гладенькій поверхні. Сходячи вниз крутою стежинкою, Конан із подивом поглянув на сонце, яке ще було в зеніті, хоча йому здавалося, що від того часу, коли він зайшов до замку Імш, проминули довгі години.

Він відчував, що його підганяє необхідність поспішати, ним керувала не сліпа паніка, а інстинктивне передчуття небезпеки, яка чатувала на нього. Він нічого не сказав Жазміні, а дівчина здавалася заспокоєною, маючи нагоду спертися своєю чорною голівкою на його широкі груди, відчуваючи себе в цілковитій безпеці. Конан на мить завмер на краю ущелини і, насупивши брови, глянув униз. Щільний туман у прірві вже не був рожевим та іскристим. Він був каламутним, сірим і примарним, як тінь життя, жевріючого в пораненій людині. Кімерійцю на ум спала дивна думка, що чаклунство чорнокнижників пов’язане з їхньою особистістю тісніше, аніж гра акторів із життям живих людей.

Проте далеко внизу, як і раніше, рівнина блищала матовим сріблом, а золота смуга блискотіла непогасним сіянням. Конан перекинув Жазміну через плече і почав сходити вниз. Швидко спустився по платформі і пробіг дном ущелини, що озивалася луною. Він був упевнений у погоні і розумів, що єдиний шанс уціліти — щонайшвидше подолати цю жахливу смугу, перш ніж поранений володар знову буде в змозі влаштувати їм якусь небезпеку.

Коли він вибрався на край протилежної стіни, то полегшено зітхнув і опустив Жазміну на землю.