Розділ «СТАЛЕВИЙ ДЕМОН»

Рибалка перевірив, чи легко рухається ніж у піхвах. Це був звичний рух, бо те, чого він боявся, не можна було вбити ножем, навіть — зазубленим серпоподібним лезом, яким юетші враз патрали людину. Але ні людина, ні звір не загрожували йому тут, на пустому острівці Ксапур.

Він довго повз прямовисними кручами, продирався крізь хащі, доки не натрапив на руїни якогось стародавнього кіста. Напівзруйновані колони біліли серед похмурих стовбурів, ламані лінії стін, що розсипалися на порох, ховалися в тіні, а під ногами розстилалися широкі, викладені камінням пішохідні стежки, спучені корінням рослин, які вибивалися з-під каміння.

Зовнішність рибалки була типовою для юетші — представника нечисленного племені, чиє походження губилося десь у мороці минулого. Племені, яке з давніх-давен мешкало в убогих рибальських хатинах, розкиданих уздовж південного берега моря Вілайєт. Він мав широкі плечі, довгі мавпячі руки й могутні груди, а ще — тонкий стан і криві ноги. Над широким обличчям нависало низьке, похиле чоло, на яке спадало густе, скошлане волосся. Пояс, ніж та пов’язка на стегнах складали всю одіж рибалки.

Те, що він опинився на острові, свідчило про певну допитливість, невідому більшості його одноплеменців. Люди його племені рідко відвідували Ксапур — один із незліченних безлюдних клаптиків суші, розкиданих невеликими групами по обширному внутрішньому морю. Люди називали Ксапур фортецею — через руїни якогось доісторичного міста, зруйнованого й забутого задовго до завойовного походу на південь воїнів-гіборійців. Хто вибудував із цього величезного каміння споруди, не було відомо, хоча серед юетші продовжували жити сиві легенди, в яких ішлося про певний зв’язок між рибаками й забутим острівним королівством, що існувало з давніх-давен.

Проте відтоді, коли юетші ще надавали значення цим легендам, не менше тисячі років кануло в небуття, тепер же вони переказували їх суто механічно, як звичайнісінькі казки. Ніхто з юетші не відвідував Ксапура впродовж цілого століття. На прилеглому до острова узбережжі материка людей не було, оскільки його цілком укривали непролазні, зарослі чагарниками болотяні драговини, віддані природою в розпорядження кровожерних хижаків. Селище ж рибалки лежало на певній відстані від цих похмурих місць, у південній частині материкової суші. Його крихке суденце, віднесене штормом далеко від улюблених місць лову, уночі розбилося о прибережні скелі, коли небо смугували сліпучі блискавки, а внизу ревіли люті хвилі. Рибалка вибрався на скелі, до яких його прибило штормом, і побачив, як на чорному небі утворився й опустився на гострий пік могутній вогненний тризуб. Удар струсонув увесь острів. Почулися різкий тріск і шум падіння розколотого дерева. Та це було вночі, а тепер у блакитному: небі яскраво сяяло вранішнє сонце, перетворюючи краплі дощу на зеленому листі в справжні алмази.

Допитливість змусила його поцікавитися тим, що сталося. Тепер він знайшов те, що шукав, але, як дикий звір, відчував якусь приховану загрозу.

Серед дерев неясно вимальовувалася якась зруйнована куполоподібна споруда, зведена з велетенських брил, вирізаних із особливого, залізної міцності, зеленого каменя, який можна було добути тільки на островах моря Вілайєт. Здавалося неймовірним, що людські руки змогли вирубати й скласти ці блоки, і, звичайно ж, людина ніколи не змогла б перекинути таке громадище. Але удар блискавки розколов багатотонні брили, як просте скло, перетерши деякі з них на зелений порошок і скинувши купол зі споруди.

Рибалка вибрався на руїни й зазирнув усередину; те, що він побачив, зацікавило його. Усередині зруйнованої споруди, серед розколотих кам’яних брил, на золотій плиті лежала людина. На ній був одяг, який чимось нагадував спідницю, перехоплену в талії шагреньовим поясом. Чорне волосся, що хвилею спадало на масивні плечі, було перехоплене на скронях вузькою золотою стрічкою. На м’язистих оголених грудях лежав чудовий кинджал. Його руків’я теж було обтягнуте шагреньовою шкірою й оздоблене коштовним камінням, а широке лезо вигиналася наче півмісяць. Кинджал нагадував формою того ножа, якого рибалка носив на поясі, проте коштовне лезо не було зубчатим, і зроблене воно було рукою справжнього майстра.

Рибалка прагнув мати таку зброю. Ця людина, звичайно ж, була мертва і пролежала тут багато століть. А купол служив їй могилою. Аборигена аж ніяк не цікавило мистецтво, за допомогою якого стародавнім удалося зберегти тіло, і навіть смаглява шкіра на його м’язистому торсі здавалася дивно пружною й свіжою, лице — живим. Обмежений розум юетші працював тільки в одному напрямі — як здобути жаданий кинджал, чудове лезо якого тьмяно поблискувало на грудях у мертвяка.

Спустившись униз, рибалка взяв ножа в руки. І щойно він це зробив, сталося щось неймовірне й жахливе. Сіпнулися могутні м’язисті руки, широко відкрилися повіки, під якими виявилися великі темні магнетичні очі. Їхній погляд ударив у рибалку й ледве не збив його з ніг. Той відскочив назад, і в сум’ятті випустив дорогоцінну здобич. Людина сіла на золотій штаті, і тепер рибалка міг переконатися в справжніх розмірах колоса. Примружені очі незнайомця утримували бідолаху на місці, і в них не було ні дружності, ні подяки. У них горіли невгасима ворожість і полум’я, яке запалюється в очах розлюченого тигра.

Зненацька незнайомець підвівся на ноги й скелею нависнув над рибалкою. У кожному його русі відчувалася загроза. У тупому мозку рибалки не було страху, принаймні такого, який охоплює людину, що несподівано стикається з проявом надприродних сил. І щойно величезні руки опустилися йому на плечі, він вихопив ножа й завченим рухом завдав удару. Проте ніж не встромився в бугристий живіт незнайомця, а ковзнув по ньому, немов по сталевій колоні, ї наступної миті товста шия рибалки тріснула, наче гнила лозина, у могутніх руках велетня.

Джехунгір Ага, намісник Хаваризма й начальник прикордонного загону, що охороняв узбережжя, знов уважно розглянув пишно оздоблений сувій пергаменту, на якому стояла масивна печатка, і розсміявся сардонічним сміхом.

— То як? — різко запитав його радник Газнаві.

Джехунгір знизав плечима. Це був вродливий чоловік, із яскраво вираженими рисами фамільної пихи,

— Король вельми нетерплячий, — сказав він. — Проводячи свою жорстку політику, він напосідає на мене за недоліки в охороні кордону. Тарим говорить, що, коли я не розберуся зі степовими розбійниками, в Хаваризмі може з’явитися новий намісник.

Газнаві задумливо посмикав свою коротку сиву бороду. Ездигерд, король Турана, — наймогутніший монарх світу. В його палаці, у великому портовому місті Аграпурі, накопичилася маса награбованих у всіх імперіях багатств. Армади військових галер короля, оснащених пурпурними вітрилами, перетворили море Вілайєт у Гірканійське озеро.

Темношкірі жителі Замори, так само як і східні провінції Котху, платили йому данину. Шеміти підкорялися йому так само, як і держава Сушан, розташована далеко на заходь На півдні армії Ездигерда спустошували прикордонні землі Стиглу а на півдні — укриті снігом володіння гіперборейців. Вершники жорстокого короля з мечем і вогнем вторгалися на заході у володіння Бритунії, Офіру й Коринтії, доходили до кордонів Немедії. Його воїни, що носили позолочені шоломи, топтали копитами своїх коней усе живе; палили міста, що раніше славилися неприступністю. На переповнених ринках рабів в Аграпурі, Султанапурі, Хаваризмі, Шахпурі і Хорузуні жінки продавалися всього лише за три маленькі срібні монети — білявки з Бритунії, жовтошкірі стигійки, чорнокосі заморянки, чорні кушитки, оливкові шемітки.

Проте, в той же самий час, коли його вершники нищили ворожі армії далеко за межами країни, тут, у себе вдома, якийсь зухвалий розбійник сміливо смикав його за бороду своєю невмитою, пропахлою димом багаття рукою.

У просторих степах між морем Вілайєт ї східними кордонами Гіборії за останню половину століття з утікачів-злочинців і рабів, розорених ремісників і дезертирів виросло нове плем’я. Ці люди вчинили численні злочини, вони прийшли сюди з різних країн, дег які з них народилися в степах, деякі припливли з далеких західних імперій і королівств. Вони називали себе мунганами, що в перекладі з їхньої мови означало — “пропащі люди”.