Розділ «III. ШАХОВА ЗАДАЧА»

— Вам варто було 6 завітати до нас якоїсь суботи ввечері. — Він задоволено обдивився довкруг, наче курка, що оглядає своїх курчат. — Сьогодні звичайний день: любителі, які зазирнули сюди після роботи, щоб пограти перед тим, як піти додому вечеряти, пенсіонери, які просиджують тут цілими вечорами... Обстановка, як бачите, вельми приємна, вельми...

— Надихаюча, — мовила Хулія навмання, однак Сіфуентесу це визначення сподобалося.

— Саме так, надихаюча. І, як ви самі бачите, у нас багато молодих людей... Отой хлопець, приміром, це взагалі щось неймовірне. Йому лише дев’ятнадцять років, а він уже написав дослідження на сто сторінок про чотири напрямки німцоіндійського дебюту.

— Це ж треба. Німцоіндійського... Звучить... — Хулія відчайдушно шукала потрібне слово: —... вичерпно.

— Ну, може, вичерпно і перебільшення, — скромно визнав Сіфуентес, — але це справді вагома праця.

Хулія подивилася на Сесара, мовби благаючи про допомогу, однак антиквар лише звів брови, із ввічливим інтересом прислухаючись до їхньої розмови. Він нахилився до Сіфуентеса, склавши за спиною руки, що тримали ціпок та капелюх, і здавався дуже потішеним...

— Я й сам, — додав шахіст, тицьнувши себе пальцем у груди на рівні першого ґудзика жилетки, — кілька років тому зробив скромний внесок...

— Неймовірно, — озвався Сесар, і Хулія стурбовано глянула на нього.

— Це щира правда, — усмішка директора випромінювала удавану скромність. — Підваріант захисту Каро-Кан з системою двох коней. Знаєте, кінь, слон, ферзь... Варіант Сіфуентеса... — Він з надією подивився на Сесара. — Можливо, ви чули...

— Звичайно, — не змигнувши оком, відповів антиквар.

Сіфуентес вдячно посміхнувся.

— Повірте, я не перебільшую, коли кажу, що в цьому клубі, чи то аматорському товаристві — я волію називати його саме так, — зустрічаються найкращі гравці Мадрида, а може, й Іспанії... — Раптом Сіфуентес начебто про щось згадав: — До речі, я знайшов людину, яка вам потрібна. — Він обдивився довкруг, і його лице осяяла посмішка. — А ось і він. Ходімте зі мною, будь ласка.

Вони попрямували до віддалених столиків одного із залів.

— Це було непросто, — не вгавав тим часом Сіфуентес, — я цілий день прикидав так і сяк...

Вони зупинилися біля стола, за яким в оточенні півдюжини глядачів грали двоє чоловіків. Один із гравців злегка барабанив пальцями по столу, схилившись над шахівницею з тим самим зосередженим виглядом, що й персонажі картини ван Гюйса. Його супротивник, якого, здавалось, аніскільки не турбувало це постукування, сидів незрушно, трохи відкинувшись на спинку дерев’яного стільця й засунувши руки до кишень брюк, при цьому його підборіддя впиралося у вузол краватки. Він утупив очі в шахівницю, але було незрозуміло, чи то вони уважно вивчають позицію, чи то погляду шахіста відкривається щось таке, що не має жодного відношення до їхньої партії.

Глядачі шанобливо мовчали, наче тут вирішувалося питання життя або смерті. На шахівниці залишилося вже небагато фігур, але вони так перемішалися між собою, що новоприбулі не могли зрозуміти, хто грає білими, а хто чорними. Хвилини через дві гравець, який барабанив по столу, тією самою рукою поставив білого слона між своїм королем та чорною ладдею. Зробивши хід, він зиркнув на суперника, після чого знову спрямував погляд на шахівницю й забарабанив пальцями.

Після його ходу глядачі довго шепотілися між собою. Хулія підійшла ближче й побачила, що інший шахіст, який зустрів хід суперника, сидячи в тій самій позі, тепер уважно дивився на білого слона. Це тривало якийсь час, аж нарешті повільно — так, що навіть важко було здогадатися, до якої фігури тягнеться його рука, — він пересунув чорного коня.

— Шах, — мовив він і знову знерухомів, байдужий до схвального гомону довкола себе.

Ніхто нічого ще не сказав, але Хулія зрозуміла, що саме цього чоловіка порекомендує їм Сіфуентес на прохання Сесара, тож дівчина уважно подивилася на нього. Шахістові було років за сорок. Дуже худий, середнього зросту, волосся зачесане назад без проділу, на скронях чималі залисини. Великі вуха й трохи гачкуватий ніс, темні зіниці якось недовірливо дивилися на світ з глибини очних ямок. Він аж ніяк не був схожий на людину неабиякого розуму (саме такими Хулія уявляла шахістів), а на його стомленому, байдужому обличчі не проглядалося жодного інтересу до того, що діялося довкруг. «У нього такий вигляд, — розчаровано подумала дівчина, — ніби тільки те й уміє, що робити вірні ходи на шахівниці, і не покладає сам на себе великих сподівань».

Однак — а можливо, саме через оту безмежну нудьгу, що відбивалася на його незворушному обличчі, — коли суперник пересунув свого короля на одну клітину назад, а він повільно простягнув правицю, наміряючись узяти якусь із фігур, — у цьому кутку зали запала мертва тиша. Хулія — можливо, тому, що сприймала-тут усе як стороння людина, — зненацька інтуїтивно відчула, що глядачі недолюблюють цього гравця, ставляться до нього без найменшої симпатії. З виразу їхніх облич дівчина зрозуміла, що ці люди знехотя визнають його перевагу за шахівницею, бо, як любителі, вони не могли не оцінити те, як чітко, неквапно та неухильно він маневрує своїми фігурами. Та у глибині душі — Хулія вже була певна цього, хоча й не могла зрозуміти причини такого ставлення, — усі вони плекали надію, що колись-таки цей чоловік схибить і їм пощастить стати свідками його помилки та нищівної поразки.