Розділ «III. ШАХОВА ЗАДАЧА»

1485: В одному з монастирів Льєжа помирає ув’язнена там Беатріса Бургундська.

Ніхто довго не наважувався заговорити. Вони лише дивилися один на одного і на картину. Після довгої паузи, яка, здавалося, тривала цілу вічність, Сесар труснув головою.

— Мушу визнати, — стиха мовив він, — я вражений.

— Ми всі вражені, — озвалася Менчу.

Хулія поклала документи на стіл і зіперлася на нього.

— Ван Гюйс добре знав Роже Араського, — вона показала на папери. — Можливо, вони навіть приятелювали.

— І, створюючи цю картину, художник поквитався з його вбивцею, — мовив Сесар. — Усе збігається.

Хулія підійшла до своєї бібліотеки: вздовж двох стін помешкання громадилися дерев’яні стелажі, полиці яких аж прогиналися від ваги скупчених тут стосів книг. Якусь мить вона стояла перед ними — руки в боки, — а тоді витягнула грубий ілюстрований том, швидко погортала його й нарешті знайшла те, що шукала, й вмостилася на дивані між Менчу та Сесаром із розгорнутим виданням «Амстердамський Рійксмузеум» на колінах. Репродукція картини була невеликою, але на ній чудово вирізнялася фігура лицаря в обладунку, з непокритою головою, що їхав верхи на коні біля підніжжя узгір’я, на верхів’ї якого височіло оточене муром місто. Поруч із лицарем, подружньому розмовляючи з ним, на чорній худющій шкапі їхав диявол: правицею він указував на місто, куди вони вочевидь прямували.

— Можливо, це він, — завважила Менчу, порівнюючи риси лицаря з книги із обличчям гравця в шахи, зображеного на картині.

— А можливо, ні, — уточнив Сесар. — Хоча певна подібність між ними існує. — Він обернувся до Хулії. — Коли була написана ця картина?

— У тисяча чотириста шістдесят другому році.

Антиквар швидко підрахував.

— Тобто за дев’ять років до «Шахової партії». Це може бути поясненням. Вершник, якого супроводжує диявол, молодший за персонажа нашої картини.

Хулія не відповіла. Вона уважно вдивлялася в книжкову репродукцію. Сесар стурбовано глянув на неї:

— Щось сталося?

Дівчина повільно хитнула головою, наче боялася різким рухом сполошити відлюдкуватих духів, яких насилу зібрала.

— Так, — мовила вона голосом людини, змушеної змиритися з очевидним. — Як для простого збігу, то це вже занадто.

Хулія показала пальцем на знімок.

— Не бачу нічого особливого, — зізналася Менчу.

— Не бачиш? — Хулія посміхнулася сама до себе. — Поглянь на щит цього лицаря... У добу Середньовіччя кожен дворянин прикрашав його власною емблемою... Що скажеш ти, Сесаре? Що зображено на цьому щиті?