Розділ «II. ЛУСІНДА, ОКТАВІО, СКАРАМУЧА»

— А ти не встрявай. Це моя справа.

— Помиляєшся, кохана. — Посмішка Альфонсо зробилася ще ширшою. — За шлюбним контрактом, нам належать однакові частки.

— Кажу тобі, не встрявай.

Альфонсо повільно обернувся до неї. Його обличчя зробилося злим, а відтак ще більше схожим на лисячий писок. Тепер його посмішка нагадувала лезо ножа, і, завваживши це, Хулія зрозуміла, що родич старого не такий безпечний, як здається на перший погляд. «Мабуть, не надто зручно мати справу з людиною, здатною так посміхатися», — подумала вона.

— Не будь смішною... Кохана.

У цьому «кохана» вчувалося все, що завгодно, тільки не ніжність, і, схоже, Лола Бельмонте знала це краще за інших; вона насилу стрималася після такого приниження та зневаги. Менчу виступила наперед, готова ринутися в бій.

— Ми вже переговорили з доном Мануелем, — заявила вона. — Він згоден.

«А це вже інший бік справи», — подумала Хулія, не перестаючи дивуватися. Бо старий сидів на своєму інвалідному візку, склавши руки на колінах, і спокійно спостерігав сварку, свідомо самоусунувшись, немов глядач, який, одначе, зі зловтішним інтересом чекає, чим усе скінчиться.

«Цікаві люди, — подумала Хулія. — Цікава родина».

— Саме так, — підтвердив старий, ні до кого конкретно не звертаючись. — Я згоден. У принципі.

Племінниця заломила руки, й браслети на її зап'ястках забряжчали. Вона здавалася засмученою чи роздратованою. А може, засмученою та роздратованою водночас.

— Але, дядечку, ми повинні це обговорити. Я не сумніваюся в добрих намірах цих сеньйор...

— Сеньйорит, — утрутився чоловік, не перестаючи посміхатися Хулії.

— Нехай сеньйорит, яка різниця, — Лола Бельмонте так розлютилася, що насилу вимовляла слова. — В кожному разі вони повинні були проконсультуватися з нами також.

— Що стосується мене, — озвався чоловік, — то я їх на це благословляю.

Менчу, не криючись, зухвало розглядала Альфонсо і вже поривалася щось сказати, але промовчала й уп’ялася очима в племінницю.

— Ви самі чули, що сказав ваш чоловік.

— Байдуже. Спадкоємиця я, а не він.

Сидячи на своєму візку, Бельмонте глузливо підняв худющу руку, наче просив слова.

— Я ще живий, Лоліто... Ти успадкуєш усе в належний час.