Розділ «II. ЛУСІНДА, ОКТАВІО, СКАРАМУЧА»

— Амінь, — проказав Альфонсо.

Гостре підборіддя племінниці націлилося на Менчу з таким оскаженінням, що Хулії на якусь мить здалося, нібито зараз Лола кинеться на них. Вона й справді могла становити небезпеку — зі своїми довгими нігтями, схожа на хижого птаха, — тож Хулія вирішила чинити опір, хоча серце в неї шалено калатало, виділяючи адреналін. Хулія не мала якихось особливих фізичних навичок, хоча в дитинстві Сесар навчив її кількох брудних прийомів, корисних, щоб здолати піратів. На щастя, оскаженіння племінниці обмежилося розлюченими поглядами, і вона, розвернувшись, вийшла з передпокою.

— Я цього так не залишу, -- кинула на ходу, і її підбори сердито зацокали по коридору.

Альфонсо, який і досі тримав руки в кишенях, добродушно посміхався.

— Не ображайтеся на неї. — Він обернувся до Бельмонте. — Правда ж, дядечку?.. Наша Лоліта — чисте золото... Сама доброта.

Інвалід відчужено хитнув головою, він вочевидь думав про щось інше. Здавалося, його увагу привернув порожній прямокутник на стіні, начеб на ньому проступали таємничі знаки, розібрати які було під силу тільки його стомленим очам.

— Отже, з племінником ти була знайома раніше, — мовила Хулія, щойно вони вийшли на вулицю.

Менчу, яка саме оглядала вітрину якоїсь крамнички, ствердно хитнула головою.

— Давним-давно, — вона нахилилася, щоб роздивитися ціну якихось черевиків. — Роки три-чотири.

— Тепер зрозуміло, як ти вийшла на картину... Пропозиція була не від старого, а від цього жевжика.

Менчу єхидно посміхнулася.

— А ти попала в точку, голубонько. Тільки не подумай, бува, бозна-чого. Було у нас з ним колись те, що ти — із сердечної простоти — назвала б affaire[11]... Відтоді багато води спливло, та коли йому засів у голові ван Гюйс, Альфонсо, треба віддати йому належне, згадав про мене.

— Чому ж він сам не домовився?

— Бо ніхто не йме йому віри, навіть дон Мануель... — Менчу зареготала. — Альфонсіто Лапенья на прізвисько Гральний автомат заборгував геть усім, навіть чистильнику взуття. Кілька місяців тому він ледь не опинився в буцегарні через якусь оборудку з нічим не забезпеченими чеками.

— Із чого ж він живе?.

— З того, що в жінки на шиї сидить, роззяв обдурює та совісті не має.

— І сподівається завдяки ван Гюйсу вийти зі скрути?

— Авжеж. Ніяк не дочекається, коли зможе обернути його на купу жетонів для рулетки.

— Темний тип.

— Звісно. Але я полюбляю пройдисвітів, от і Альфонсо мені подобається, — вона на мить замислилася. — Хоча його технічні дані, наскільки я пам’ятаю, на медаль не тягнуть. Він... Як це тобі пояснити? — Менчу задумалася, добираючи потрібне слово. — Він не надто вигадливий, розумієш? Тут Макс дасть йому фори. Альфонсо якийсь одноманітний, із тих, що тільки «здрастуй та бувай». Зате веселун, чудово розповідає непристойні анекдоти.