Розділ «II. ЛУСІНДА, ОКТАВІО, СКАРАМУЧА»

— Або це, або нічого. «Сотбі» та «Крісті» недалеко шукати, вони аж завиють від радощів, маючи шанс заволодіти ван Гюйсом. Тут уже все або нічого.

— А власник? Раптом твій старигань має свою думку щодо цього? Може, він захоче вести справу з «Клеймором» напряму або через інших посередників?

Менчу хитро посміхнулася.

— Захоче, та не зможе. Він підписав мені папірця, — вона вказала на свою міні-спідницю, яка щедро відкривала всім бажаючим ноги в темних панчохах. — До того ж, як бачиш, я вбралася, наче на битву. — Я або укоськаю дона Мануеля, або піду в черниці. — Вона закинула ногу на ногу, тоді поміняла їх місцями, відсалютувавши в такий спосіб на честь присутніх мужчин, які були свідками видовища, мовби хотіла перевірити справлене враження, і задоволена повернулася до свого коктейлю. — Що ж до тебе...

— Я хочу півтора відсотки від твоїх семи з половиною.

Менчу гаряче запротестувала.

— Це ж ціла купа грошей! — обурилася вона. — У три чи чотири рази більше, ніж ми домовлялися за реставрацію.

Хулія витягла із сумочки пачку «Честерфілда» й закурила, даючи приятельці вибалакатися.

— Ти мене не зрозуміла, — пояснила вона, випускаючи струмінь диму, щойно дістала можливість докинути слівце. — Гонорар за мою роботу відраховуватиметься безпосередньо від тієї суми, яку одержить за продану картину твій дон Мануель. Я мала на увазі додаткові відсотки — від твого прибутку. Якщо картину буде продано за сто мільйонів, сім відсотків відійде «Клеймору», шість — тобі, півтора — мені.

— Отакої, — Менчу похитала головою, вона не могла в це повірити. — Ти ж здавалася такою скромною зі своїми пензликами та слоїками, такою беззахисною.

— Нічого не вдієш. Дружба дружбою, але гроші лік люблять.

— Ти мене просто жахаєш. Я пригріла на грудях змію, наче Аїда. Чи то була Клеопатра?.. Не думала, що ти так добре розумієшся на відсотках.

— Постав себе на моє місце. Зрештою, саме я докопалася до цієї історії. — Хулія поворушила пальцями перед лицем приятельки. — Оцими ручками.

— Ти користуєшся тим, що в мене м’яке серце, зміючко.

— І як тобі не соромно.

Менчу мелодраматично зітхнула. Її Макса позбавляли шматка хліба, але треба було домовлятися. До того ж дружба є дружба. Вона кинула погляд у бік дверей, і на її обличчі відбився жвавий інтерес.

— Авжеж, — не втрималася Хулія. — Згадаєш нечистого, а він уже тут. Макс?

— Не будь такою дошкульною. Макс не нечистий, він — янгол. — Менчу повела очима, запрошуючи приятельку нишком подивитися в той бік. — Щойно ввійшов Пако Монтегріфо з «Клеймора». І він нас помітив.

Монтегріфо, директор мадридської філії «Клеймора», — високий привабливий чоловік років сорока, вбраний з викінченою елегантністю італійського принца, мав бездоганну зачіску і таку ж бездоганну краватку, а коли посміхався, демонстрував ряд чудових зубів — надто чудових, щоб бути справжніми.

— Добридень, сеньйори. Яка приємна несподіванка.