Розділ «XIII. СЬОМА ПЕЧАТКА»

Через п’ятнадцять хвилин біля телефонної будки зупинилося таксі, і Муньйос, прочинивши дверцята, запросив дівчину до машини. Хулія побігла під дощем і за мить сховалася від нього в салоні. Таксі рушило з місця, і шахіст зняв з неї промоклий до рубця плащ та накинув на плечі свій.

— Що відбувається? — тремтячи від холоду, запитала дівчина.

— Дуже скоро ви про це дізнаєтеся.

— Що означає: слон бере пішака?

Відблиски вуличних огнів раз по раз освітлювали похмуре обличчя шахіста.

— Це означає, — відказав він, — що чорний ферзь наміряється з’їсти ще одну фігуру.

Хулія ошелешено змигнула. Тоді взяла руку Муньйоса в свої крижані долоні й стривожено глянула на нього.

— Треба повідомити Сесара.

— Ми ще маємо час, — озвався шахіст.

— Куди ми їдемо?

— Туди, де жаби літають.

Злива не вщухла й тоді, коли таксі загальмувало біля шахового клубу. Муньйос прочинив дверцята, не випускаючи руки Хулії зі своєї.

— Ходімо, — мовив він.

Дівчина покірливо йшла за ним. Вони піднялися сходами й опинилися у вестибюлі. В залі за столами ще сиділи кілька шахістів, однак директора Сіфуентеса ніде не було видно. Муньйос повів Хулію одразу до бібліотеки. Там, серед нагород та дипломів, на засклених полицях стояли сотні дві книжок. Шахіст відпустив руку Хулії й, відсунувши скло на одній з полиць, дістав грубий том у тканій палітурці. На корінці тьмяні через дотики людських рук і плин часу позолочені літери складали напис, який Хулія з подивом прочитала:

Шаховий тижневик. Четвертий квартал.

Рік було написано нерозбірливо.

Муньйос поклав том на стіл і перегорнув кілька пожовклих, надрукованих на поганому папері сторінок.

Шахові задачі, аналіз партій, інформація про турніри, давні фотографії усміхнених переможців у білих сорочках, краватках, костюмах, із зачісками за модою тих років. Аж ось він відкрив розворот із великою кількістю знімків.

— Подивіться уважно, — мовив Муньйос.

Дівчина схилилася над фотографіями. Вони були