Розділ «XIII. СЬОМА ПЕЧАТКА»

— Щодо цього я не маю жодних сумнівів. Але ж ви самі сказали: якщо все ж відшукають.

— Бачу, ви налаштовані не надто оптимістично.

— Після всього, що сталося за останні дні, я не маю підстав для оптимізму.

— Я вас розумію. Проте покладаю надію на поліцію... Або на везіння. І якщо нам пощастить повернути картину й виставити її на аукціон, запевняю вас, це стане справжньою сенсацією, — він посміхнувся так, наче мав у кишені чарівний подарунок. — Ви читали «Мистецтво та старожитності»? Вони присвятили цій історії п’ять шпальт з кольоровими знімками. Нам весь час телефонують журналісти, які пишуть про мистецтво. А наступного тижня вийде репортаж у «Файненшл таймс»... Звичайно, деякі журналісти просять звести їх із вами.

— Я не хочу ніяких інтерв’ю.

— Шкода, якщо ви дозволите мені висловити свою думку. Від вашого престижу залежать ваші заробітки. А завдяки рекламі зростають професійні акції...

— Тільки не завдяки такій рекламі. Зрештою картину викрали з мого дому.

— Ми намагаємося не наголошувати на цій подробиці. Ви не відповідаєте за це, і поліцейський звіт не залишає щодо цього жодних сумнівів. Існують ознаки того, що друг вашої приятельки передав картину невідомому спільникові, й розслідування ведеться в цьому напрямку. Я певен, що вона знайдеться. Вивезти з країни таку знамениту картину, як фламандська дошка ван Гюйса, дуже непросто. В принципі.

— Рада, що ви такий впевнений. Я це називаю вміти програвати. По-моєму, це зветься мати спортивний характер. Я гадала, що крадіжка стала для вашої фірми прикрим потрясінням...

На обличчі Монтегріфо відбився біль. «Сумнів кривдить», — здавалося, промовляли його очі.

— І це чиста правда, — озвався він, дивлячись на Хулію так, наче дівчина несправедливо звинуватила його. — Щиро кажучи, мені довелося давати багато пояснень нашому головному офісові в Лондоні. Однак у цьому бізнесі ми змушені стикатися з такими проблемами... Хоча немає лиха без добра. Наша нью-йоркська філія виявила ще одну роботу ван Гюйса — «Лубенського міняйла».

— «Виявила» — мабуть, надто гучно сказано... Це відома картина, вона є в каталогах. І належить приватному колекціонерові.

— Бачу, ви добре поінформовані. Я хотів сказати, що ми ведемо переговори з її власником; він вочевидь вважає, що зараз слушний момент, щоб добре заробити на своїй картині. Цього разу мої нью-йоркські колеги випередили інших.

— У добрий час.

— Я подумав, що ми з вами могли б це відсвяткувати. — Монтегріфо глянув на свій «ролекс». — Зараз майже сьома, отже я запрошую вас повечеряти разом. Нам варто обговорити вашу майбутню співпрацю з «Клеймором»... Ми маємо одну розмальовану дерев’яну фігуру святого Михаїла, індо-португальська школа, сімнадцяте століття, і я хотів би, щоб ви глянули на неї.

— Щиро вам вдячна, але мені якось не до того. Смерть приятельки, викрадення картини... Сьогодні ввечері з мене буде нікудишня супутниця.

— Як хочете, — Монтегріфо так само посміхався, покірливо й поштиво вислухавши її відмову. — Якщо ви не проти, я зателефоную вам на початку наступного тижня... Як щодо понеділка?

— Гаразд, — Хулія простягнула руку, яку аукціоніст ніжно потиснув. — І дякую за візит.

— Бачити вас — для мене щораз справжня втіха, Хуліє. І в разі потреби... — він подивився на неї проникливим багатозначним поглядом, який дівчина так і не розшифрувала. — Я маю на увазі, будь-якої потреби, про що б не йшлося, не вагаючись, телефонуйте.

Він пішов, кинувши їй з порога останню сяйливу посмішку, і Хулія залишилася сама. Вона ще півгодини працювала над картиною Буонінсеньї, потім поскладала речі. Муньйос та Сесар наполягали, щоб вона кілька днів пожила не в себе, й антиквар знову запропонував оселитись у нього, однак Хулія відхилила цю пропозицію, обмежившись тим, що замінила замок. «Ну, ти й затята», — з прикрістю завважив Сесар, котрий раз по раз телефонував до дівчини, аби упевнитися, що з нею все гаразд. Що ж до Муньйоса, то Хулія знала (антиквар прохопився про це), що наступної після вбивства ночі вони обидва замість спати чатували про всяк випадок біля її будинку, потерпаючи від холоду й зігріваючись кавою з термоса та коньяком з фляги, що їх завбачливо прихопив Сесар. Закутавшись у пальта й шарфи, вони кілька годин поспіль простояли разом на своєму посту, і це зміцнило дивну дружбу, яка внаслідок відомих подій зблизила цих двох таких різних людей, бо обидва дбали про Хулію. Дізнавшись про це, дівчина заборонила їм чинити так надалі, пообіцявши натомість не відчиняти нікому двері й лягати спати, лише поклавши під подушку «дерінджер».