Розділ «XII. КОРОЛЕВА, КІНЬ, СЛОН»

— Гадаєте, картина знайдеться? — запитав старий. Він був у светрі та домашніх капцях і тримався люб’язно, компенсуючи в такий спосіб неґречність племінниці. Інвалід безпорадно дивися на них, сидячи з філіжанкою кави на колінах. Новина про крадіжку картини та вбивство Менчу приголомшила його.

— Справу розслідує поліція, — мовила Хулія. — Я певна, що вони дадуть цьому раду.

— Наскільки мені відомо, існує чорний ринок мистецьких творів. Картину можуть продати за кордон.

— Так, але поліція має опис картини; я сама передала їм кілька фотографій. Її буде нелегко вивезти з країни.

— Не розумію, як злодії змогли потрапити до вашого помешкання... Поліцейські казали, що у вас там зовнішні двері та охоронна сигналізація.

— Можливо, це Менчу відчинила двері. Основний підозрюваний — Макс, її залицяльник. Є свідки, котрі бачили, як він виходив з під’їзду.

— Знаємо ми цього залицяльника, — кинула Лола Бельмонте. — Вони якось заходили разом. Він такий високий, вродливий. Я ще тоді подумала: надто вродливий... Сподіваюсь, його скоро затримають, і він дістане по заслузі. Для нас, — вона глянула на порожній прямокутник на стіні, — це непоправна втрата.

— Принаймні ми одержимо страхові, — Альфонсо посміхнувся до Хулії, наче лис, що кружляє довкола курника. — Завдяки передбачливості цієї красуні, — раптом він мовби щось згадав і спохмурнів, надавши своєму обличчю належного виразу. — Хоча це, звісно, не воскресить її приятельку.

Лола Бельмонте з прикрістю зиркнула на Хулію.

— Бракувало тільки, щоб вони її не застрахували, — жінка зневажливо відкопилила нижню губу. — Однак сеньйор Монтегріфо запевняє, що порівняно з сумою, яку можна було заробити, ці страхові просто мізерні.

— Ви вже розмовляли з Пако Монтегріфо? — поцікавилася Хулія.

— Так. Він зателефонував рано-вранці. Практично він розбудив нас своїм дзвінком. Тому, коли прийшла поліція, ми вже були в курсі... Цей Монтегріфо — справжній кабальєро, — Лола, ледь стримуючи роздратування, подивилася на чоловіка. — Я вже казала, ця справа від самого початку пішла не так, як слід.

Альфонсо всім своїм видом показував, що умиває руки.

— Пропозиція бідолашної Менчу була гарною... — мовив він. — Я не винен, що потім все ускладнилося. До того ж останнє слово завжди залишалося за дядечком Маноло, — Альфонсо з перебільшеною поштивістю глянув на інваліда. — Хіба не так?

— Про це ми ще поговоримо, — відказала племінниця.

Бельмонте подивився на неї з-понад філіжанки, яку саме підніс до губ, і Хулія завважила в його очах знайомий стримуваний блиск.

— Картина поки що належить мені, Лоліто, — старий акуратно промокнув губи зім’ятим носовичком, якого перед тим дістав із кишені. — Добре йшла справа чи погано, вкрали картину чи ні, це стосується мене. — Якийсь час він мовчав, мовби поринувши в роздуми, а коли його очі знову зустрілися з очима Хулії, вони випромінювали щиру симпатію. — А щодо цієї дівчини, — Бельмонте підбадьорливо посміхнувся, наче це Хулія потребувала підтримки, — я певен, що вона поводилася бездоганно... — Він обернувся до Муньйоса, який досі не брав участі в розмові. — Як по-вашому?

Шахіст сидів у кріслі, простягнувши ноги й спершись підборіддям на сплетені пальці. Почувши запитання, він трохи схилив голову вбік і закліпав очима, ніби його вивели з глибоких роздумів.

— Безперечно, — відповів він.

— Ви все ще вірите, що будь-яку загадку можна розв’язати за допомогою математичних законів?