— Я гадала... Знаєте, мені направду шкода. Я боялася розхвилювати вас через ці історії. Зрештою ви...
— Ви маєте на увазі мій вік та здоров’я? — Бельмонте склав на животі худющі поцятковані плямками руки. — Чи ви боялися, що це може вплинути на долю картини?
Дівчина похитала головою, не знаючи, що відповісти. Потім стенула плечима й посміхнулася, а на її обличчі відбилося щире зніяковіння — вона чудово розуміла, що лише така відповідь може задовольнити старого.
— Що я можу вам сказати? — пробурмотіла вона, упевнившись, що влучила в ціль, коли Бельмонте посміхнувся й собі, погоджуючись на запропонований нею змовницький тон.
— Не турбуйтеся. Життя непросте, а людські стосунки тим паче.
— Запевняю вас, що...
— Ви не повинні мене ні в чому запевняти. Ми говорили про професора Ортегу... Це був нещасний випадок?
— Гадаю, так, — збрехала Хулія. — Принаймні так я зрозуміла.
Старий подивився на свої руки. Було неясно, вірить він їй чи ні.
— Хай там як, але це жахливо... Еге ж? — він кинув на неї проникливий та серйозний погляд, в якому відбивалася невиразна тривога. — Ці речі, я маю на увазі смерть, мене таки вражають. А в моєму віці мало б бути навпаки. Цікаво, що всупереч будь-якій логіці людина чіпляється за своє існування тим дужче, чим менше їй залишилося жити.
Ще трохи — і Хулія була б уже ладна викласти йому все до кінця: про існування таємничого гравця, про погрози, про невиразне відчуття, що мовби тяжіло над нею. Про прокляття ван Гюйса, слід від якого — порожній прямокутник з іржавим цвяхом — дивився на них зі стіни, наче лихе передвістя. Але це означало б ударитися в пояснення, на які у неї забракло б сил. До того ж вона боялася ще більше зайве наполохати старого.
— Вам не слід турбуватися, — намагаючись бути переконливою, знову збрехала вона, — все під контролем. Як і сама картина.
Вони знову посміхнулися одне одному, щоправда цього разу дещо вимушено. Хулія так і не второпала, вірить їй Бельмонте чи ні. А інвалід сперся на спинку свого візка й спохмурнів.
— Я хотів би сказати вам дещо стосовно картини, — він замислено помовчав. — На другий день після того, як ви заходили сюди з вашим приятелем-шахістом, у мене з голови не йшла думка про зміст картини... Пригадуєте, ми дискутували з ним про систему, необхідну, щоб зрозуміти іншу систему, і про те, що обидві вони потребують ще іншої, вищої системи, і так до нескінченності?.. Я навів тоді вірш Борхеса про шахи і про Бога, який за спиною Творця рухає гравцем, котрий рухає фігури... Так от, розумієте, по-моєму, в цій картині щось таке є. Щось таке, що містить саме себе і до того ж повторює саме себе, постійно ведучи глядача до вихідної точки... Гадаю, справжній ключ до «Шахової партії» не в лінійному поступальному русі, ця картина мовби весь час повертає назад, спрямовує того, хто її споглядає, всередину себе самої... Ви мене розумієте?
Хулія ствердно хитнула головою: слова старого вразили дівчину. Те, що вона щойно почула, підтверджувало її власні здогади, але було висловлено чітко та вголос. Вона пригадала схему, яку сама накреслила: шість рівнів, що містилися одні в одних, вічне повернення до вихідної точки, картини всередині картини.
— Я розумію вас краще, ніж ви гадаєте, — озвалася дівчина. — Це так, наче картина докоряє сама собі.
Бельмонте розгублено помовчав.
— Докоряє? Це дещо різниться від моєї думки, — він трохи подумав, тоді насупив брови, мовби відкидаючи те, що не міг збагнути. — Я мав на увазі інше... — старий показав рукою на патефон. — Послухайте Баха.
— Як завжди.
Бельмонте по-змовницьки посміхнувся.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фламандська дошка» автора Перес-Реверте А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XI. АНАЛІТИЧНІ НАБЛИЖЕННЯ“ на сторінці 4. Приємного читання.