Розділ «XI. АНАЛІТИЧНІ НАБЛИЖЕННЯ»

Фламандська дошка

— Ти нічого не розумієш, — вона через силу хитала головою, наче поранена тварина. — Але хай буде, що буде... Я хочу, щоб ти знала...

Менчу раптом замовкла, мовби прикусила собі язика, і, коли таксі зрушило з місця, її погляд знову загубився у темряві, залишивши Хулію в розгубі. «Забагато всього для одного вечора, — подумала вона й глибоко зітхнула, відчуваючи невиразну тривогу, яка не віщувала нічого доброго. — Не вистачило тільки знайти в домофоні ще одну картку».

Того вечора нової картки не було, й Хулія зайнялася Менчу, яка була мовби в тумані. Перш ніж покласти приятельку спати, вона приготувала їй дві філіжанки кави. Потім вмостилася поруч із диваном і поволі, — виявивши максимум терпіння й відчуваючи себе психоаналітиком, — з безладного бурмотіння та затинань зуміла-таки відтворити картину того, що сталося. Максові, невдячному Максові заманулося вирушити в подорож у такий неслушний момент; у нього з’явилася безглузда ідея пошукати роботу в Португалії. Менчу переживала скрутні часи, і витівка Макса скидалася на егоїстичне дезертирство. Вони посварилися, і замість залагодити ситуацію, як він завжди чинив у таких випадках, Макс грюкнув дверима. Менчу не знала, чи збирається він повертатися, але тоді їй було на це начхати. Вирішивши не залишатися на самоті, вона подалася до «Стефанса». Кілька доз кокаїну допомогли їй розслабитися, але ввігнали в стан агресивної ейфорії... Так вона й сиділа у своєму закутку, — забувши про Макса, цідячи дуже сухе мартіні й накинувши оком на якогось красунчика, котрий уже почав був про щось здогадуватися, та в цю мить знак, під яким минав вечір, змінився: і надало ж сюди припхатися Пако Монтегріфо та ще й у товаристві якоїсь пройдисвітки, з якими його час від часу бачили... Питання відсотків було ще надто болісним, тож у вітальному жесті аукціоніста Менчу запідозріла іронію, що, як пишуть у романах, роз’ятрила її рану. Відтак вона й дала йому гучного ляпаса, з тих, що стають притчею во язицех, а він аж остовпів... Зчинився великий скандал. От і все. Завіса.

Менчу заснула близько другої години ночі. Хулія вкрила приятельку ковдрою і якийсь час сиділа поруч, чатуючи її неспокійний сон. Раз по раз Менчу крутилася вві сні і щось бурмотіла зі стиснутими губами, скуйовджене волосся розметалося по її обличчю. Хулія дивилася на зморшки біля рота, на чорні круги розмитої слізьми та потом туші під очима, що надавали Менчу зворушливого вигляду: приятелька була схожа на літню куртизанку після бурхливої ночі. Сесар не забарився б з ущипливими висновками, але в ці хвилини Хулії не хотілося чути голос Сесара. І вона благала в життя, коли надійде її черга, мати достатньо смирення, щоб гідно постаріти. Потім зітхнула з незапаленою сигаретою в зубах. «Мабуть, це жахливо, під час корабельної аварії не мати надійного плота, щоб урятуватися», — подумала Хулія. І збагнула, що за своїм віком галерейниця могла б бути її матір’ю. Від цієї думки їй зробилося соромно, начеб вона скористалася сном приятельки, щоб у якийсь незрозумілий їй самій спосіб зрадити її.

Вона допила холодну каву й закурила. У слухове вікно знову дріботів дощ. «Це звук самотності», — сумно подумала вона. Шум дощу нагадав їй інший дощ: тоді, рік тому, припинилися її стосунки з Альваро, і вона зрозуміла, що у неї всередині назавжди зламався якийсь механізм, якого вже неможливо було полагодити. А ще вона зрозуміла, що відтоді ця самотність із гірким і водночас солодким присмаком, яка стискала їй серце, буде єдиною нерозлучною подругою, що супроводжуватиме її до скону на всіх життєвих шляхах, які їй ще судилося пройти, під небом, де, регочучи, помирали боги. Тієї ночі вона так само довго сиділа зіщулена під дощем: з душа текла вода, а всю її огортала хмарина теплої пари, і сльози змішувалися з водою, що струмувала на прилипле до обличчя волосся, на голе тіло. Цей теплий очисний потік, під яким вона сиділа майже годину, забрав із собою Альваро за рік до його фізичної смерті — справжньої та остаточної. І за якоюсь дивною іронією Долі, до якої Вона така охоча, сам Альваро скінчив життя ось так, у ванній — із розплющеними очима та розбитою потилицею — під душем; під дощем.

Вона відігнала цей спомин. Бачила, як він розвіюється разом із видихнутим струменем диму серед тіней, що огорнули студію. Потім подумала про Сесара й поволі похитала головою в такт уявній меланхолійній мелодії. В цю мить їй хотілось притулитися головою до його плеча, заплющити очі, вдихнути знайомий змалку легкий аромат тютюну та мирри... Сесар. Пережити б знову разом із ним історії, які — це завжди було відомо заздалегідь — матимуть щасливий кінець.

Вона ще раз вдихнула сигаретний дим і довго його не видихала, бо сподівалася, що відчує запаморочення, і тоді думки відлетять якнайдалі. Якими далекими зробилися ті часи, коли все — всупереч здоровому глузду — мало щасливий кінець!.. Іноді було дуже прикро бачити своє віддзеркалення в люстрі, почуваючись вигнаною назавжди з Країни Ніколи й Нізащо.

Вона загасила світло й продовжувала курити, сидячи на килимі навпроти картини ван Гюйса, обриси якої прозирала перед собою. Вона довго сиділа так, нерухомо, ще й після того, як докурила сигарету, і в її уяві поставали персонажі фламандської дошки, і вона чула віддалений відгомін їхніх життів, що й досі тривали навколо шахової партії — попри час і простір, — наче повільний та безжальний годинниковий механізм, що кидає виклик століттям, і ніхто не в змозі передбачити, коли він зупиниться. І тоді Хулія забула про все: про Менчу, про тугу за втраченим часом і відчула вже знайомий дрож — це був страх, але водночас і якась викривлена та незвична втіха. Таке собі хворобливе вичікування. Немов у дитинстві, коли вона, згорнувшись клубком, вмощувалася на колінах у Сесара, щоб послухати якусь нову історію. Зрештою, можливо, Джеймс Гак не загубився назавжди в тумані минулого. Може, тепер він просто грав у шахи.

Коли Хулія прокинулася, Менчу ще спала. Дівчина безшумно вдяглася, поклала на стіл в’язку ключів і вийшла, обережно причинивши двері. Була вже майже десята година ранку, та після вчорашнього дощу в повітрі залишилась якась брудна мряка — суміш туману та нечистот, що, випаровуючись, огортала сірі обриси будівель і надавала примарного вигляду автівкам, які мчали з увімкненими фарами: їхні промені розпадалися на вологому асфальті на безліч дрібок світла, що утворювали довкола Хулії, яка крокувала, засунувши руки в кишені плаща, фантастичну сяйливу ауру.

Бельмонте зустрів її, сидячи у своєму візку, в тій самій вітальні, де на одній зі стін залишався слід від картини _ ван Гюйса. З патефона так само линула мелодія Баха, і Хулія, дістаючи з сумки папери, подумала, що старий, либонь, ставить цю платівку кожного разу, коли очікує на її прихід. Бельмонте висловив жаль з приводу відсутності Муньйоса — математика-шахіста, як мовив він з іронією, що не лишилася непоміченою, а тоді уважно проглянув підготовлену Хулією довідку про картину: всі історичні дані, підсумковий висновок Муньйоса[32] про таємницю Роже Араського, фотографії різних етапів реставрації та видану нещодавно «Клеймором» кольорову брошуру про картину й майбутній аукціон. Він читав повільно, задоволено похитуючи головою. Раз по раз підводив її і кидав на Хулію зачарований погляд, а тоді знову віддавався читанню довідки.

— Чудово, — озвався він нарешті, закриваючи теку, коли скінчив читати. — Ви надзвичайна дівчина.

— Йдеться не лише про мене. Як вам відомо, до цієї роботи долучилося чимало людей... Пако Монтегріфо, Менчу Роч, Муньйос... — вона затнулася. — Ми зверталися також до мистецтвознавців.

— Ви маєте на увазі покійного професора Ортегу?

Хулія здивовано подивилася на старого.

— Я не знала, що вам про це відомо.

Старий похмуро посміхнувся.

— Як бачите, відомо. Після того як він помер, поліція зв’язалася зі мною та моїми племінниками... До мене приходив інспектор, не пам’ятаю, як його звати... Такий товстун із великими вусами.

— Це Фейхоо. Головний інспектор Фейхоо, — вона з прикрістю відвела очі. — Хай йому чорт! Клятий бовдур... Але ви нічого не сказали мені про нього, коли я була тут востаннє.

— Я сподівався, що ви самі розповісте. І вирішив, що коли ви цього не робите, то маєте якусь причину.

У голосі старого вчувалася стриманість, і Хулія зрозуміла, що от-от може втратити спільника.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фламандська дошка» автора Перес-Реверте А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XI. АНАЛІТИЧНІ НАБЛИЖЕННЯ“ на сторінці 3. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи