Розділ «X. СИНІЙ АВТОМОБІЛЬ»

— І через це ви стежите за мною? — В Хулії ще не минулося роздратування. Вона сиділа з сумочкою на колінах та димучою сигаретою в руці. — Щоб перевірити, чи не зроблю цього кроку я?

Інспектор похмуро глянув на неї.

— Ви не повинні брати це близько до серця. Це звичайна рутина... Нормальна поліцейська тактика.

Сесар звів брову.

Якщо це тактика, то не надто обнадійлива. І дуже повільна.

Фейхоо проковтнув слину, а заразом і сарказм Сесара. «Цієї миті, злостиво подумала Хулія, — інспектор, мабуть, від щирого серця шкодує про свої таємні комерційні зв'язки з антикваром. Досить Сесару сказати кілька слів у двох-трьох відповідних місцях, і — без жодних прямих звинувачень та офіційних паперів, тишком-нишком, як зазвичай робляться такі справи на певному рівні, — головний інспектор завершить свою кар’єру в якомусь невідомому кабінеті якогось безвісного поліцейського відділку. Завершить її канцелярською крисою і без жодних надбавок до платні».

Можу лише вас запевнити, — озвався нарешті Фейхоо, мабуть перетравивши частину зневаги, тоді як решта і це виразно читалося на його лиці — застрягла в нього десь у шлунку, — що ми продовжимо наше розслідування. — Цієї миті він, здавалося, згадав щось таке, що його зовсім не тішило. — Ну і, звичайно, сеньйорита перебуватиме під особливою охороною.

— Про це не може бути й мови, — заперечила Хулія. Приниження Фейхоо було замало, щоб змусити її забути власне. — Будь ласка, не треба синіх автомобілів. Досить!

— Йдеться про вашу безпеку, сеньйорито.

— Ви вже бачили, що я можу постояти за себе сама.

Поліцейський опустив очі. Мабуть, у нього й досі дерло

в горлі після тієї прочуханки, яку за кілька хвилин перед тим він дав двом інспекторам за те, що їх застукали зненацька. «Бовдури!.. — горлав він. — Чортові нероби!.. Ви підвели мене під монастир! Я з вас три шкури спущу!.. » Сесар та Хулія чули все це крізь зачинені двері, поки чекали в коридорі відділку.

— Щодо цього, — заговорив він після тривалих роздумів. Впадало в око, що в ньому відбувається жорстока внутрішня боротьба між обов’язком та користолюбством, в якій врешті-решт гору взяло останнє. — 3 огляду на обставини я не думаю... Я хочу сказати, цей пістолет... — перш ніж подивитися на Сесара, інспектор знову проковтнув слину. — Зрештою йдеться про старовинну річ, а не, власне кажучи, сучасну зброю. І ви як антиквар маєте відповідну ліцензію, — поліцейський втупився в стіл. Безперечно, він думав зараз про останню річ — годинник вісімнадцятого століття, — за який кілька тижнів тому дістав од Сесара добру винагороду. — Зі свого боку, я маю на увазі також двох інспекторів, причетних, — він ще раз нещиро посміхнувся й примирливо додав: —... я хочу сказати, що ми готові заплющити очі на подробиці цієї пригоди. Ви, доне Сесар, можете забрати свій «дерінджер», тільки пообіцяйте в майбутньому краще його пильнувати. Ви, сеньйорито, повинні тримати нас у курсі своїх новин і, звичайно, якщо виникнуть якісь проблеми, телефонуйте. Ну й ніяких там пістолетів... Ви зрозуміли?

— Чудово, — відповів Сесар.

— Гаразд, — поступка щодо пістолета нібито задовольнила Фейхоо, тож, звертаючись до Хулії, він уже не так нервував. — Стосовно колеса вашої машини, хотілося б знати, чи наміряєтеся ви подати скаргу.

Хулія здивовано глянула на нього.

— Скаргу?.. На кого?

Головний інспектор озвався не відразу, мовби сподіваючись, що Хулія відгадає сама, без ніяких пояснень.

— На невідому особу чи осіб, винних у замаху на вбивство.

— Вбивство Альваро?