Розділ «X. СИНІЙ АВТОМОБІЛЬ»

Підлога в кав’ярні була дерев’яною, тут стояли старезні столики на металевих ніжках із мармуровими стільницями. Хулія замовила склянку прохолодного напою, сіла за один із столиків біля вікна і завмерла на місці, дивлячись на затуманене скло й намагаючись ні про що не думати, поки нарешті розгледіла невиразний силует антиквара. І вона кинулася до нього, мовби в пошуках розради, що в принципі було близьким до істини.

— А ти щораз гарніша, — Сесар відпустив цей комплімент з удаваним захопленням, картинно зупинившись посеред вулиці й уперши руки в боки. — Як це в тебе виходить, люба?

— Не дурій, — вона з відчуттям безмежної полегкості вчепилася в його руку. — Ми не бачилися лише годину.

— Саме це я й маю на увазі, принцесо, — антиквар стишив голос, наче намірився поділитися з нею секретом. — Ти єдина з усіх знайомих мені жінок здатна зробитися ще гарнішою за якихось шістдесят хвилин... Якщо тут є якась хитрість, ми повинні її запатентувати. Направду.

— Ідіот.

— Красуня.

Вони попрямували вулицею вниз, туди, де Хулія залишила свою автівку. Дорогою Сесар розповів їй про успішну оборудку, яку він щойно здійснив: йшлося про «Скорботну Богородицю», яку невибагливий покупець може визнати за роботу Мурільйо, та датований тисяча вісімсот тридцять другим роком секретер у стилі бідермаєр з особистим клеймом Вірйеніхена, хоч у плачевному стані, але справжній, тож добрий червонодеревець дасть йому раду. Тобто дві справді вдалі знахідки, придбані за помірну ціну.

— Особливо секретер, принцесо, — задоволений покупкою Сесар крутив у руці парасолю. — Сама знаєш, існує такий соціальний клас, благослови його Господи, що жити не може без ліжка Еухенії Монтіхо або bureau[28], за яким Талейран підписував свої облудні папери... А ще ж існує нова буржуазія — такі собі parvenus[29], для яких найвищим символом успіху, коли вони хочуть наслідувати тих, перших, є саме стиль бідермаєр... Вони приходять до тебе і з порогу вимагають бідермаєр, не уточнюючи, що саме мають на увазі — стіл чи письмовий стіл; їм просто потрібен бідермаєр за будь-яку ціну. Хоч би що це було, чорт забирай. Деякі з них навіть сліпо вірять в існування бідолашного пана Бідермаєра, гадаючи, що це, либонь, постать історична, і дуже дивуються, коли бачать на меблях інший підпис... Спочатку вони розгублено посміхаються, потім починають підштовхувати один одного ліктями й запитують, чи не маю я, бува, іншого, справжнього Бідермаєра, — антиквар зітхнув, поза сумнівом нарікаючи на лихі часи. — Якби не їхні чекові книжки, присягаюся, я багатьом казав би chez les grecs[30].

— Наскільки я пам’ятаю, ти вже якось таке казав.

Сесар знову скрушно зітхнув:

— Так, я можу бути відчайдушним. Часом я не стримуюся й роблюся нестерпним, наче стара скандальна королева... Наче Джекіл і містер Гайд. Добре, що в наші дні майже ніхто не розуміє до пуття по-французьки.

Вони дійшли до припаркованої в одному з провулків машини Хулії, коли дівчина саме розповідала про свою зустріч з Максом. Досить було їй згадати це ім’я, щоб обличчя Сесара спохмурніло під кокетливо загнутими крисами капелюха.

— Добре, що я не бачив цього альфонса, — роздратовано мовив антиквар. — Він і досі дошкуляє тобі своїми брудними натяками?

— Майже ні. Мабуть, боїться, що Менчу пронюхає.

— І перестане його утримувати: ось де його слабке місце. — Сесар обійшов автівку, прямуючи до правих дверцят. — Поглянь-но сюди! Здається, нас оштрафували.

— Не може бути.

— Авжеж. Ось папірець, під «двірником», — антиквар сердито вдарив парасолею об асфальт. — Неймовірно! Просто посеред ринку! Ці поліцейські замість, як і належить, ловити злочинців і всіляку потолоч виписують штрафи... Яка ганьба! — повторив він голосно, визивно озираючись. — Яка ганьба!

Хулія відкинула залишений кимось на капоті балончик з-під аерозоля й узяла не папірець, а клаптик картону завбільшки з візитну картку. Й одразу знерухоміла, як громом ударена. Мабуть, усе, що вона відчувала цієї миті, відбилося в дівчини на обличчі, бо, глянувши на неї, стривожений Сесар підбіг до Хулії.

— Дівчинко, ти вся пополотніла... Що сталося?

Збігло кілька секунд, поки вона спромоглася на відповідь, а коли заговорила, не впізнала власного голосу. їй нестямно хотілося чимдуж тікати звідси — байдуже куди, аби лише там було затишно та безпечно і можна було сховати голову й заплющити очі, відчувши, що ти врятована.