Розділ «Книга друга»

28. Надміру веселощів

Аґата користалася перевагами, які відкрило перед нею світське товариство, з природним хистом, і її впевнена поведінка у такому дуже гоноровому колі братові подобалась. Роки, коли вона була дружиною шкільного вчителя у провінції, немовби опали з неї, не лишивши й сліду. Але наслідок цього Ульріх, стенувши плечима, поки що означив такими словами: «Високій аристократії до вподоби, що нас називають зрощеними близнюками. Вона завжди цікавилася більше звіринцями, ніж, скажімо, мистецтвом».

У мовчазній згоді вони сприймали все, що відбувалося, лише як інтерлюдію. У їхньому домашньому побуті треба було багато чого змінити чи влаштувати по-новому, обоє зрозуміли це вже першого дня. Але вони нічого не робили, боячись повернутися до розмови, межі якої годі було вгадати наперед. Віддавши свою спальню Аґаті, Ульріх перебрався до ґардеробної кімнати, де його відділяла від сестри ванна кімната, а згодом поступився сестрі ще й більшістю своїх шаф. Співчуття з цього приводу він відхилив, пославшись на колосник святого Лаврентія; проте Аґата серйозно й не думала, що порушила братові його життя старого парубка, позаяк він запевнив її, що дуже щасливий, і позаяк лише вельми туманно уявляла собі, якою мірою щастя було приступне йому доти. Тепер їй подобався цей будинок з його небуржуазною обстановкою, з безліччю непотрібних декоративних і підсобних кімнат довкола нечисленних придатних для житла й тепер переповнених; у всьому цьому було щось від церемонної ввічливости минулих часів, беззахисної перед самовдоволено-зневажливим ставленням до них нинішніх, але іноді німий протест ошатних кімнат проти непроханого безладу наводив і смуток, як його наводять обірвані й переплутані струни на темпераментно вигнутомій деці. В такі хвилини Аґата усвідомлювала, що брат вибрав цей відлеглий від вулиці будинок аж ніяк не випадково й не без наміру, як він намагався це подати, і в давніх стінах озивався не зовсім німий, але й не зовсім чутний голос пристрасти. Але ні сама вона, ні Ульріх не зізнавалися собі ні в чому, крім того, що цей безлад довкола їх тішить. Вони мешкали без комфорту, після Аґатиного вторгнення їжу замовляли в сусідньому готелі й у всьому знаходили привід для трохи надмірних веселощів, як це буває на пікніку, коли на лужку обходишся гіршою їжею, ніж подають за столом.

За таких умов не було й справжньої прислуги. Від досвідченого слуги, якого Ульріх, поселившись у цьому будинку, найняв тільки на короткий час — адже чоловік то був уже літній, збирався піти на спочинок і очікував лише, поки залагодяться якісь там формальності, — не можна було вимагати надто багато, й Ульріх навантажував його якомога менше; а обов’язки покоївки Ульріхові довелося виконувати самому, бо справа з облаштуванням кімнати, де можна було б поселити порядну дівчину, ще й досі, як і багато чого іншого, далі намірів не посунулась, і кілька спроб зрушити її з місця нічого путнього не дали. Отож Ульріх домагався неабияких успіхів у ролі зброєносця, збираючи свою лицарку на світські завоювання. До того ж Аґата тим часом почала обновлювати своє спорядження, і її покупки заповнювали будинок. А що ні його планування, ні умеблювання на жінку розраховані не були, то Аґата взяла собі за звичку використовувати весь будинок як ґардеробну кімнату, і внаслідок цього Ульріх хоч-не-хоч мусив знайомитися з її обновами. Двері поміж кімнатами стояли навстіж, його гімнастичні пристрої слугували манекенами й вішаками, а самого його, щоб і він сказав свою думку, відривали від письмового столу, як Цинцинната від плуга. Це зводило нанівець усі його намагання засісти за роботу, хоч таке бажання й далі жило в ньому, очікуючи своєї години, але він не просто терпів ці перешкоди з надією, що колись їм настане край, а й діставав від них задоволення, для нього нове, мов якесь омолодження. На вигляд бездіяльна активність сестри потріскувала в його самотності, наче вогник у ще не прогрітій печі. Світлі хвилі чарівливих веселощів, темні хвилі людської довіри заповнювали кімнати, де він мешкав, і в тих хвилях кімнати переставали бути простором, де він доти пересувався лише так, як йому заманеться. Але в цій невичерпності чиєїсь присутности його вражала насамперед та особливість, що незліченні дрібниці, з яких вона, присутність, складалася, разом давали величезний, зовсім неочікуваний результат: нетерпіння втратити свій час, це невтоленне відчуття, що не полишало його все життя, хоч би які великі й важливі, на загальну думку, речі випадали на його долю, — відчуття це, йому на подив, цілком зникло, й він уперше любив своє буденне життя, анітрохи ні про що не замислюючись.

Авжеж, він навіть аж надто захоплено затамовував подих, коли Аґата з властивою жінкам поважністю в таких речах спонукала його милуватися привабливими дрібничками, які вона скуповувала. Ульріх вдавав, ніби його зачаровує кумедна своєрідність жіночої натури, яка, бувши такою самою розважливою, все ж таки чутливіша, ніж чоловіча, і саме через це відкритіша ідеї грубого прикрашання, ще дальшої від виваженої людяности, ніж грубість чоловіча. А може, так воно насправді й було. Адже оті численні, невеличкі, до смішного ніжні несподівані ідеї, з якими він тепер стикався, — прикрашати себе бісером, кучериками, мереживом і гаптуванням з безглуздими візерунками просто-таки огидно-привабливих барв, — ці красоти, що нагадують оздоби в ярмарковому тирі, красоти, які наскрізь бачить кожна розумна жінка, але які через це анітрохи не втрачають для неї своєї принадности, почали обплутувати його павутиною свого осяйного безумства. Бо все, навіть блазенське й вульґарне, якщо сприймати його з усією серйозністю й ставити себе на один рівень з ним, поширює довкола власний смак і лад, хмільний аромат свого себелюбства, притаманну йому волю грати й подобатись. Ось що відчував Ульріх, коли спостерігав, як чепуриться, вдаючись до всіляких маніпуляцій, сестра. Він приносив, відносив, милувався, схвалював, давав, коли просила, поради, допомагав приміряти. Він застигав з Аґатою перед дзеркалом. У наші дні, коли жінка своїм виглядом нагадує добре обсмалену курку, з якою вже не треба довго морочитись, важко уявити собі її колишній вигляд у всій чарівності довго стримуваного апетиту, який тим часом уже став смішним. Довга спідниця, немовби пришита кравцем до підлоги й усе ж таки якимсь дивом здатна пливти над нею, мала під собою спершу потаємні легенькі спідниці — пістряві шовкові пелюстки, тихе погойдування яких раптом переходило у білі, ще м’якіші тканини й лише їхнім ніжним шумовинням торкалося тіла; це вбрання, нагадуючи хвилі тим, що поєднувало щось принадно-спокусливе з чимось таким, що відштовхувало погляд, воднораз було ще й мудрованою системо перешкод і укріплень довкола майстерно захищених чудес, а крім того, за всієї своєї неприродности становило вміло задрапований театр кохання, захопливу темінь якого осяває лише слабеньке світло уяви. Тепер? Це втілення підготовки Ульріх щодня бачив тепер немовби зсередини, в розібраному вигляді й у деталях. І хоча жіночі таємниці вже давно не становили для нього таємниць — саме тому, що він усе життя повз них лише пробігав, мов через передпокої чи палісадники, — тепер, коли не було ні проходу, ні мети, вони набували зовсім іншого сенсу. Віддавалася рикошетом напруженість, прихована в усіх тих речах. Ульріхові важко було сказати, до яких змін вона спричиняла. Він з цілковитим правом мав себе за чоловіка з яскраво вираженою чоловічою натурою, і йому здавалося досить природним, що такий чоловік може спокуситися поглянути на те, чого так часто жадаєш, і з другого боку; але іноді через це серце його мало не облягала тривога, й він, сміючись, проти цього повставав.

 — Таке враження, неначе вранці я прокинувся, а навколо мене раптом виросли мури жіночого пансіону й з усіх боків відгородили мене від світу! — заявив він.

 — І це лякає? — спитала Аґата.

 — Не знаю, — відповів Ульріх.

Потім він назвав сестру плотолюбною рослиною, а себе — нещасною комахою, що заповзла до її осяйної чашечки.

 — Ти зімкнула її навколо мене, — промовив він, — і ось я сиджу серед барв, ароматів та блиску й, ставши вже, всупереч своїй природі, частиною тебе, чекаю на самчиків, яких ми привабимо!

На душі в нього ставало справді досить дивно, коли він бачив, яке враження сестра справляє на чоловіків, — він, хто саме тим і клопотався, щоб «знайти їй чоловіка». Він Аґату не ревнував, ні, та й хто він був такий, щоб її ревнувати?! Її щастя було йому важливіше, ніж власне, і він бажав, щоб якомога скоріше знайшовся гідний чоловік і вивів сестру з того перехідного стану, в якому вона опинилася після розриву з Гаґауером. А проте коли він бачив її серед гурту чоловіків, що упадали коло неї, чи коли на вулиці який-небудь чоловік, приваблений її вродою, зазирав їй в обличчя, не зважаючи на її супутника, Ульріх не знав тоді, що з ним діється. У такі хвилини в нього (позаяк на звичайну реакцію — чоловічі ревнощі — він права не мав) також часто прокидалося відчуття, ніби довкола змикається світ, до якого він ще не ступив. Про чоловічі дивацтва й примхи він знав із власного досвіду так само добре, як і про обережніший жіночий флірт, і страждав, коли бачив, що суб’єктом і об’єктом усього цього стає й Аґата; йому здавалося, ніби він спостерігає женихання коней чи мишей; форкання й іржання, згорнені в трубочку й розтягнені губи, все, за допомогою чого незнайомі люди самовдоволено й так, щоб задоволеним лишився й ще хтось, відрекомендовуються одне одному, було йому огидне, — йому, хто на все це дивився без співчуття, як на важкий дурман, що підіймається з людського нутра. І хоч він усе ж таки й прирівнював себе до сестри, бо це відповідало його глибокій внутрішній потребі, однак іноді, вже згодом, збентежений такою своєю терплячістю, відчував мало не сором, що його зазнає нормальна людина, коли з нею під яким-небудь приводом зближується ненормальна. Коли Ульріх зізнався в цьому Аґаті, та засміялася й відповіла:

 — У нашому колі є ж бо й кілька жінок, які дуже упадають біля тебе.

Що тут діялося? Ульріх сказав:

 — По суті, це протест супроти світу. І ще він додав:

 — Ти знаєш Вальтера. Ми давно вже не любимо один одного. Та хоч я й злюся на нього і знаю, що і я його дратую, але в мене все ж таки нерідко, тільки-но побачу його, зринає тепле відчуття, так ніби у нас із ним цілковита злагода, хоч насправді це зовсім не так. Знаєш, ми багато чого в житті розуміємо, хоча з ним і не згодні, й тому погоджуватися з ким-небудь заздалегідь, ще доти, як ти його зрозумів, — це така сама казково чарівна нісенітниця, як те, що навесні вода зусібіч стікає в долину!

І Ульріх відчув: «Тепер це так!» І подумав: «Як тільки мені пощастить геть позбутися егоцентризму, егоїзму, найменшого відразливо-байдужого почуття до Аґати, тоді вона витягне з мене властивості, як магнітна гора цвяхи із судна! У своїй моралі я розпадуся на атоми, повернуся до первісного стану, в якому не буду ні собою, ні нею! Може, в цьому й полягає найвище щастя?!»

Але сказав він лише:

 — Так смішно спостерігати за тобою! Аґата густо зашарілася й відповіла:

 — Чому це «смішно»?

 — Ох, та не знаю, — сказав Ульріх. — Іноді ти мене соромишся. Але потім згадуєш, що я ж бо — «лише твій брат». А іншим разом, навпаки, не соромишся, коли я застаю тебе за обставин, які дуже зацікавили б чужого чоловіка. Але потім тобі раптом все ж таки спадає на думку, що це — не для моїх очей, і ти кажеш мені відвернутися.