Розділ «Книга друга»

29. Професор Гаґауер береться за перо

Але переміни настали через Аґатиного чоловіка, про якого вони майже забули.

Якось уранці — і цей ранок поклав край їхнім радісним дням — Аґата одержала важкого листа канцелярських розмірів, запечатаного великою, круглою жовтою облаткою з білими літерами штампу Кайзерівсько-королівської гімназії імени імператора Рудольфа в місті такому й такому. Ту ж мить, ще поки вона тримала в руці нерозкритого конверта, в її уяві з нічого постали будинки — триповерхові, з німими дзеркалами доглянутих вікон; з білими термометрами знадвору, на бурих рамах, по одному на кожному поверсі, щоб знати, яка погода; з грецькими фронтонами й барочними мушлями над вікнами, з головами, що виступають з мурів, і такими самими міфічними чатовими, які мали такий вигляд, ніби їх вирізьбив у своїй столярні червонодеревець і розфарбував під камінь. Бурі й мокрі, тяглися містом вулиці з такими самими розбитими коліями, з якими влилися в нього ще путівцями, а крамниці обабіч них із зовсім новенькими вітринами скидалися все ж таки на жінок, якими ті були тридцять років тому, коли підбирали свої довгі спідниці й не важилися ступити з хідника на залиту багном бруківку. Провінція в Аґатиній голові! Плутанина в Аґатиній голові! Просто незбагненно: чому все це не пощезло зовсім, адже вона гадала, що позбулася цього навік?! І ще незбагненніше: невже вона була колись з усім цим пов’язана?! Вона бачила шлях, що пролягав від їхніх дверей попід стінами знайомих будинків до школи, шлях, який чотири рази на день проробляв Гаґауер і яким попервах часто ходила й вона, проводжаючи чоловіка з дому на роботу, — в ту пору, коли намагалася не розхлюпати жодної краплини свого гіркого цілющого трунку. «Тепер Гаґауер ходить обідати, мабуть, до готелю? — спитала вона себе. — Чи відриває він тепер аркушики від календаря, як це щоранку робила я?» Усе це раптом знов набуло такої безглуздо-злободенної гостроти, немовби повік не могло померти, й вона із зачаєним жахом усвідомлювала, що в ній прокидається добре знайоме відчуття заляканости, яке складалося зі збайдужіння, втраченої сміливости, пересичености всім, що викликало відразу, і з непевного стану власної ефемерности. Якось нетерпляче, аж пожадливо розпечатала вона грубезного листа від свого чоловіка.

Коли професор Гаґауер після похорону тестя й короткого візиту до столиці повернувся туди, де жив і працював, оточення прийняло його достоту так, як приймало щоразу після його нетривалих поїздок; він поринув у це оточення з приємним усвідомленням того, що добре залагодив справу й тепер може перевзутися з дорожніх черевиків у домашні пантофлі, в яких удвічі краще працюється. Професор Гаґауер вирушив до своєї школи; швейцар зустрів його шанобливо; розмовляючи з учителями, підлеглими йому, професор відчував, що йому раді; у канцелярії на нього очікували ділові папери й питання, розглядати які без нього ніхто не важився; поквапно простуючи коридорами, він мав таке відчуття, ніби його хода окрилює всю школу. Ґотліб Гаґауер був особистістю і про це знав; його чоло випромінювало веселий норов і натхнення, осяваючи підлеглий йому виховний заклад, і коли поза школою в нього цікавились, як почувається й де тепер його пані дружина, він відповідав з душевним спокоєм чоловіка, котрий знає: із сімейним життям у нього все гаразд. Відомо, що істота чоловічої статі, поки вона ще спроможна давати життя нащадкам, короткі перерви в подружньому житті сприймає так, ніби з неї скидають легеньке ярмо, навіть якщо не пов’язує з цим жодних лихих намірів, а після такого відпочинку зі свіжими силами звалює на себе своє щастя. Отак і Гаґауер — попервах сприймав Аґатину відсутність, нічого не підозрюючи, і спочатку навіть не помічав, скільки часу нема дружини.

Його увагу на це звернув і справді отой настінний календар, який через аркуші, що їх день при дні доводилося відривати, в Аґатиній пам’яті обернувся на страшний символ життя; висів календар у їдальні — чужа як для стіни пляма, новорічний подарунок від крамниці канцелярського начиння, який так і лишився тут, відколи Гаґауер приніс його зі школи, й Аґата цей невтішний на вигляд календар не лише терпіла, а навіть про нього дбала. Це був би справжній Гаґауер, якби після Аґатиного від’їзду він почав був відривати аркуші від календаря сам, бо прирікати цю частину стіни, можна сказати, на пустку суперечило його звичкам. Але, з другого боку, Гаґауер був такий чоловік, котрий завжди знає, на якому градусі місяця й тижня він перебуває в океані безкінечности, а крім того, він мав календаря й у шкільній канцелярії; і нарешті, саме тієї хвилини, коли йому спало на думку все ж таки піднести руку, щоб налагодити лік часу у власному домі, він відчув якусь дивну, ніби усмішкувату затримку, один із тих імпульсів, якими — згодом так воно й виявилося — дає про себе знати доля, але який він спершу сприйняв за ніжний вияв лицарський почуттів. Це його здивувало й водночас потішило. Гаґауер вирішив до повернення Аґати, на знак поваги й пам’яті, не торкатися аркуша з тим днем, коли вона поїхала з дому.

Так настінний календар став згодом гнійною раною, яка, щойно Гаґауер кидав на неї погляд, нагадувала йому, скільки часу вже дружина уникає домівки. Ощадний у побуті і в почуттях, він писав їй листівки, в яких повідомляв про себе й помалу щораз наполегливіше запитував, коли Аґата повернеться. Жодної відповіді він не одержував. Невдовзі Гаґауер уже перестав сяяти, коли знайомі співчутливо цікавилися в нього, чи надовго ще затримують його дружину її сумні обов’язки, але професор, на своє щастя, повсякчас мав багато роботи, бо кожен день, крім шкільних турбот та справ у різноманітних товариствах, членом яких він був, приносив йому поштою безліч запрошень, запитів, схвальних і звинувачувальних листів, коректур, часописів і важливих книжок. Хоча тлінний образ Гаґауера мешкав у провінції, бувши частиною того непривабливого враження, яке провінція справляла на чужу проїжджу людину, однак дух його жив у Європі, і це тривалий час не давало йому усвідомити всього значення відсутности Аґати. Але одного дня серед пошти виявився лист від Ульріха, і той лист сухо повідомляв про те, про що й мав повідомити: що Аґата повертатися до Гаґауера вже не має наміру і просить його дати згоду на розлучення. Цей лист, попри його ввічливу форму, був такий короткий і безцеремонний, що обурений Гаґауер зрозумів: Ульріх дбав про його, адресата, почуття не більше, ніж дбав би про яку-небудь комашку, струшуючи її з листка. Першим порухом його внутрішнього спротиву було: не сприймати серйозно, це — якась примха! Звістка здавалася такою собі примарою-блазнем серед ясної, як Божий день, безлічі невідкладних турбот і почесного потоку схвалень і подяк. Аж увечері Гаґауер, повернувшись у своє порожнє помешкання, сів до письмового столу й коротко, але гідно відписав Ульріхові: найкраще буде, мовляв, вважати, що ніякого листа той не надсилав. Але невдовзі від Ульріха надійшов іще один лист, де той, відкидаючи таку позицію, без відома Аґати ще раз нагадував про її волю і лише трохи ввічливіше й докладніше просив Гаґауера не ускладнювати, наскільки це з його боку можливо, юридичних кроків, як це й личить чоловікові його високих моральних засад, а також уникати небажаних прикрих публічних ексцесів. Нарешті Гаґауер усвідомив усю серйозність становища й дав собі три дні, щоб знайти відповідь, яка потім не викликала б ні невдоволення, ні жалю.

Два із цих трьох днів він страждав через відчуття, немовби йому хтось завдав удару ножем у серце. «Страшний сон!» — раз у раз жалісно казав він собі й, коли не дуже тримав себе в руках, забував вірити в реальність того, про що його просили. Усі ці дні в його грудях визрівало глибоке сум’яття, яке дуже нагадувало ображене кохання, а до сум’яття додавалися ще й непевні ревнощі, спрямовані, мабуть, не стільки супроти якого-небудь коханця, що його Гаґауер вважав причиною Аґатиної поведінки, скільки супроти чогось незбагненного, чогось такого, що, здавалося йому, відтісняло його вбік. Це був своєрідний сором, подібний до того, який відчуває вельми вимоглива до себе людина, коли що-небудь розіб’є чи збуде. Раптом розпалося навпіл щось таке, що від давніх-давен твердо посідало в голові своє місце, якого вже не помічаєш, але від якого багато чого залежить. Блідий і розгублений, з нестерпною мукою в серці, яку не варто недооцінювати лише через те, що в ній не було краси, блукав Гаґауер, уникаючи людей, боячись пояснень, які довелося б давати, й ганьби, яку довелося б терпіти. Аж на третій день у цьому його стані нарешті визріли ознаки твердости. До Ульріха Гаґауер відчував не менш глибоку природну неприязнь, ніж той до нього, і хоч досі ніколи цього по-справжньому не показував, тепер це раптом виявилося в тому, що всю провину за поведінку Аґати, якій геть заморочив голову вочевидь її по-циганському невгамовний брат, він пророчо звернув на шуряка. Гаґауер сів за письмовий стіл і в кількох словах зажадав, щоб дружина негайно повернулася додому, категорично заявивши, що решту питань він, її законний чоловік, обговорюватиме лише з нею.

Від Ульріха надійшла відмова — така сама коротка й категорична.

Тоді Гаґауер вирішив узятися за саму Аґату; він зняв копії свого листування з Ульріхом, додав до них довге, добре продумане послання, й усе це жужмом і побачила перед собою Аґата, коли розкрила того великого, запечатаного офіційною облаткою конверта.

Самому Гаґауерові здавалося, ніби всього цього, що насувалося, просто не могло бути. Повернувшись увечері від своїх службових обов’язків у «спорожнілий дім», він сидів над аркушем поштового паперу, як колись Ульріх, і не знав, із чого почати. Але в житті Гаґауера вже не раз виправдовував себе добре відомий «ґудзиковий метод», і він скористався ним і цього разу. Метод цей полягає в тому, що людина починає методично впливати на свої думки, навіть коли йдеться про завдання, пов’язані з емоціями; це приблизно так, як ото пришиваєш до одягу ґудзики, бо якби забрав собі в голову, буцімто без них швидше роздягався б, то лише гаяв би час. Англійський письменник Сервей, наприклад, чиєю працею скористався для цього Гаґауер, позаяк навіть у біді йому важливо було порівняти її з власними поглядами, у процесі успішного мислення виділяє п’ять таких ґудзиків: а) спостереження за явищем, у процесі яких виникають труднощі в його безпосередньому сприйнятті; б) подальше окреслення й уточнення цих труднощів; в) гіпотеза щодо можливого вирішення; г) логічні висновки з цієї гіпотези; д) подальші спостереження з метою прийняти чи відхилити гіпотезу й, таким чином, успішне завершення процесу мислення. Аналогічний метод Гаґауер уже вдало застосував був до такої світської речі, як лавнтенніс, коли вивчав цю гру в клубі державних службовців, завдяки чому вона й набула для нього неабиякої інтелектуальної привабливости, хоча у справах суто емоційних він до цього методу жодного разу ще не вдавався; адже щоденне його душевне життя наповнювали стосунки переважно професійні, а у взаєминах більш особистих — те «справжнє почуття», яке в білої раси становить суміш у такому разі всіх можливих і узвичаєних почуттів з певною перевагою тих, які з причин локальних, професійних чи станових найшвидше потрапляють під руку. Тому застосовувати ґудзики до незвичайного дружининого бажання розлучитися з ним доводилось без достатнього тренування, а щодо «справжнього почуття», то в разі труднощів, які стосуються тебе особисто, воно виявляє властивість легко роздвоюватись. З одного боку, воно підказувало Гаґауерові, що такий сучасний чоловік, як він, з багатьох причин зобов’язаний не створювати труднощів нічиїй волі розірвати стосунки, основані на взаємній довірі; одначе з другого боку, якщо ти цього не хочеш, то воно промовляє й багато чого такого, що від цього обов’язку звільняє, бо нині поширену в таких речах легковажність схвалювати у жодному разі не можна. У такому разі — Гаґауер про це знав — сучасна людина має «розслабитись», тобто розпорошити свою увагу, прибрати вільну позу й прислухатися до того, що долине із потаємних глибин її нутра. Він обережно урвав свої роздуми, втупився в осиротілий календар на стіні й прислухався до себе; по хвилі голос ізсередини, з глибини підсвідомости, таки й відповів достоту те, що вже спадало йому на думку: що він, зрештою, не конче має рахуватися з такою необґрунтованою і принизливою вимогою дружини!

Але так розум професора Гаґауера несподівано перенісся вже й до сервеєвських ґудзиків від а) до д) чи до іншого еквівалентного ряду ґудзиків і, пожвавішавши, наштовхнувся на труднощі у витлумаченні явища, спостерігати яке йому довелося. «Чи винен я, Ґотліб Гаґауер, у цій прикрій історії?» — спитав себе професор. Він ще раз обміркував свою поведінку й не виявив у ній геть нічого такого, чим можна було б собі дорікнути. «Може, причина в іншому чоловікові, якого вона кохає?» — шукав він далі можливу розгадку. Але припустити таке йому було важко, бо коли Гаґауер змусив себе зважити все об’єктивно, то виявилося, що навряд чи який-небудь інший чоловік міг запропонувати Аґаті щось краще, ніж він. Та оскільки особисте марнолюбство могло затуманити це питання швидше, ніж будь-яке інше, то Гаґауер поклав розглянути його якомога докладніше; і тоді йому відкрилися грані такі, про які доти він ніколи навіть не замислювався. Раптом Гаґауер відчув, що підійшов до пункту в) за Сервеєм і напав на слід можливої розгадки, який вів далі через г) і д). Уперше після одруження на думку йому спав комплекс явищ, властивих, як він знав, лише жінкам, у котрих кохання до протилежної статі в жодному разі не буває ні пристрасне, ні глибоке. І в нього защеміло серце через те, що в його пам’яті не знайшлося жодного доказу тієї щирої, мрійливо-безоглядної, повної самовіддачі, яку він колись, ще парубком, відчував у жінок, чия легка поведінка не полишала сумнівів, хоч це дало йому ту перевагу, що тепер він із цілковитим науковим спокоєм відкинув можливість зруйнування свого подружнього щастя кимось третім. Отож поведінка Аґати сама собою зводилася до суто особистого протесту супроти цього щастя, а позаяк і поїхала вона, ні словом, ні півсловом не обмовившись про свої наміри, до того ж ніякі обґрунтовані переміни в її голові за такий короткий час статися на могли, то Гаґауер дійшов висновку, тепер уже остаточного: незбагненний Аґатин вчинок можна пояснити лише однією зі спокус упасти в песимізм, яким, спокусам, дедалі частіше піддаються, кажуть, натури, котрі не знають, чого хочуть.

Та чи була Аґата такою натурою насправді? Це ще належало з’ясувати, і Гаґауер у задумі покуйовдив другим кінчиком ручки свої вуса. Зазвичай вона справляла враження, звісно, «людини товариської», як він це називав, але навіть у питаннях, котрі надзвичайно його цікавили, виявляла велику байдужність, щоб узагалі не сказати відсталість! По суті, в ній було щось таке, що не гармоніювало ні з ним, ні з рештою людей та їхніми інтересами; але воно й нікому і нічому не суперечило; адже Аґата й засміється разом з усіма, й споважніє, коли треба, та, коли добре подумати, всі ці роки вона завжди справляла враження якоїсь трохи неуважної. Вона немовби й прислухалася до того, що їй казали чи пояснювали, й водночас немовби ніколи цьому не вірила. Якщо замислитись глибше, то вона здавалася йому просто-таки хворобливо байдужною. Часом складалося враження, ніби свого оточення вона не помічає взагалі. І раптом його перо, перше ніж він устиг це усвідомити, забігало на папері, роблячи характерні закрути. «Ти забрала собі в голову казна-що, — писав він, — гадаючи, нібито надто прекрасна, щоб любити життя, яке я в змозі тобі дати і яке хоч і досить скромне, зате чисте й наповнене. Ти завжди підходила до нього, як мені тепер здається, немовби з камінними щипцями. Ти відмовилася від щедрот людяности й моральности, що їх може дати й життя скромне, і навіть якби я припустив, нібито ти з якоїсь причини відчула своє право на це, ти однаково не виявила б доброзвичайної волі до перемін і натомість вибрала б рішення неприродне й примарне!»

Він замислився про це ще раз. Подумки перебирав учнів, що пройшли крізь його виховательські руки, — перебирав, щоб знайти випадок, який що-небудь йому підказав би; та не встиг він по-справжньому заглибитись у спогади, як йому сама спала на думку та частина роздумів, котрої доти бракувало й через котру його не полишало якесь невиразне й прикре відчуття. Цієї миті Аґата перестала бути для нього цілком особистим випадком, закритим для загального доступу; бо досить було йому згадати про те, від чого лишень вона з готовністю відмовлялася, не бувши осліпленою якоюсь особливою пристрастю, як він, собі на радість, неминуче приходив до основної, відомої сучасній педагогіці гіпотези, що Аґата позбавлена здатности до надоб’єктивного мислення й міцного духовного контакту з довколишнім світом! Він швидко написав: «Либонь, ти ще й досі достатньою мірою не усвідомлюєш, що задумала зробити; але, поки ти не ухвалила остаточного рішення, я тебе застерігаю! Ти, мабуть, діаметральна протилежність тому типу людей, що до нього належу я, — людей, які спрямовані в життя і які тямлять у ньому смак; та саме через це тобі й не варто так легковажно відмовлятися від опори, яку становлю для тебе я». А втім, Гаґауер хотів був написати не про це. Адже розум людини — властивість не ізольована від усього й ні з чим не пов’язана, брак розуму спричиняє брак моральних чеснот (адже говорять про моральне недоумство), так само як і моральні вади (на що, втім, звертають увагу рідше) здатні спрямувати силу інтелекту в потрібний їм бік або її засліпити! Тож в уяві Гаґауер бачив такий собі завершений тип і, спираючись на вже наявні визначення, схильний був називати його швидше за все «загалом досить розумним різновидом морального недоумства, яке виявляється лише в окремих неґативних явищах». Він тільки не зважився скористатися цим повчальним зворотом у листі — почасти через те, що не хотів ще дужче дратувати дружину-втікачку, а почасти через те, що нефахівець такі визначення, коли вони стосуються його самого, зазвичай сприймає хибно. Однак тепер досить об’єктивно було з’ясовано, що сукупно всі ці неґативні явища належать до великої категорії розумової неповноцінности, і зрештою Гаґаер знайшов вихід із цього конфлікту між сумлінням і лицарською шляхетністю, позаяк помічені в його дружини неґативні явища можна ж було, з огляду на їхній зв’язок з вельми поширеною функціональною неповноцінністю жінок, назвати й суспільним слабоумством! Спинившись на такій позиції, він зворушливими словами й завершив листа. З пророчою люттю знехтуваного коханця й педагога Гаґауер змалював Аґаті чужу суспільству, позбавлену відчуття солідарности й небезпечну схильність її натури як «мінусову варіанту», ніколи й ніде неспроможну розв’язувати життєві проблеми творчо й активно, чого «від своїх людей» вимагає «нинішня доба», — «мінусову варіанту», що, доброхіть замкнувшись у собі, «відгородившись від дійсности скляною стіною», постійно балансує на грані патологічної небезпеки. «Якщо тобі що-небудь у мені не подобалося, ти мала б чинити цьому спротив, — писав він, — але вся правда в тому, що твоїй натурі не до снаги енерґії нашого часу, й вона ухиляється від його вимог! А я просто застеріг тебе від твоєї власної вдачі, — завершував він, — і нагадую ще раз, що надійної опори ти потребуєш нагальніше, ніж решта людей. У твоїх-таки інтересах я наполягаю на тому, щоб ти негайно повернулася додому, і заявляю, що відповідальність, яка лежить на мені, твоєму законному чоловікові, забороняє мені поступитися твоєму бажанню».

Перше ніж підписатися під листом, Гаґауер перечитав його ще раз, подумав, що згаданий у ньому психологічний тип змальовано дуже неповно, але міняти вже нічого не став і лише наприкінці — пихкаючи крізь вуса від незвичних, з гордістю зроблених зусиль порозмірковувати про дружину і зважити, скільки всього ще, власне, слід було б сказати й до питання про «новий час», — аж наприкінці, там, де стояло слово «відповідальність», дописав лицарський зворот щодо дорогоцінного заповіту високоповажаного покійного батька.

Коли Аґата все це прочитала, сталося диво: зміст цих розмірковувань усе ж таки справив на неї враження. Ще раз перечитавши листа слово по слову навстоячки — вона так і не встигла сісти, розпечатавши конверта, — Аґата повільно опустила руку з аркушами й передала їх Ульріхові, який з подивом спостерігав за схвильованою сестрою.

30. Опісля Ульріх з Аґатою шукають причину

А тепер, поки читав Ульріх, Аґата збентежено спостерігала за його мімікою. Він схилився над листом, і обличчя його, здавалося, не знало, якого вигляду прибрати — насмішкуватого, поважного, прикро враженого чи зневажливого. Цієї хвилини на Аґату опускався важкий тягар; він навалювався зусібіч, так ніби неприродна чарівна легкість, що панувала досі, розвіялась і повітря зробилося густим-густим, обернувшись на нестерпну задуху. Уперше Аґата відчула гніт на серці через те, що вона зробила з батьковим заповітом, Та було б хибно сказати, що вона раптом усвідомила, в чому насправді провинилася; по-справжньому свою провину вона відчула радше перед рештою людей, зокрема й перед братом, і відчуття це було невимовно тверезе. Усе, що вона зробила, тепер видалося їй незбагненним. Вона казала про те, щоб убити свого чоловіка, вона підробила заповіт, вона переїхала до брата, не спитавши, чи не порушить цим його життя. Вона робила все те в якомусь захмелінні, сповненому химер. А надто соромно було Аґаті цієї хвилини за те, що їй і в голову не наверталася найпростіша й найприродніша в таких випадках думка, — адже будь-яка інша жінка, позбувшись осоружного чоловіка, або шукатиме кращого, або винагородить себе в якийсь інший спосіб, але такий самий природний. Про це їй часто казав навіть Ульріх, але на його слова вона ніколи не звертала уваги. І ось Аґата стояла, знаючи, що він тепер скаже. Власна поведінка так нагадувала їй поведінку істоти і справді не зовсім сповна розуму, що вона погодилася з Гаґауером, який на свій лад, докорами показав їй, хто вона така; і його лист в Ульріхових руках пригнічував її так, як може пригнічувати підсудного щойно одержаний лист від його колишнього вчителя, де той висловлює йому свою зневагу. Впливу Гаґауера вона, звичайно, ніколи не піддавалася, й усе ж таки враження було таке, ніби він мав право сказати їй: «Я в тобі помилився!» або: «На жаль, я в тобі ніколи не помилявся й завжди відчував, що ти погано кінчиш!» Щоб позбутися цього смішного й гіркого враження, вона завчасу урвала Ульріха, який усе ще уважно читав і, здавалося, ніяк не міг дочитати листа, й нетерпляче промовила:

 — А власне, змальовує він мене досить-таки вдало. — Слова її пролунали ніби й байдуже, одначе з відтінком виклику, який недвозначно свідчив про бажання почути протилежне. — І хоч відверто він про це й не пише, але що правда, то правда: або я була несповна розуму тоді, коли без вагомої причини виходила за нього заміж, або я несповна розуму тепер, коли кидаю його, теж не маючи для цього достатньої причини.

Ульріх, що цієї хвилини вже втретє перечитував ті місця в листі, котрі робили його уяву мимовільним свідком тісних взаємин сестри з Гаґауером, неуважно кинув якусь незрозумілу відповідь.

 — Але ж послухай! — попросила його Аґата. — Хіба я, сучасна жінка, заклопотана якоюсь господарською чи розумовою працею? Ні. Закохана жінка? Теж ні. Добра дружина й мати, яка все загладжує, спрощує і в’є сімейне гніздечко? І поготів ні. Що ж лишається? Навіщо я, виходить, живу на світі? Скажу тобі відразу: товариство, де ми обертаємось, мені, по суті, глибоко байдуже. І я майже певна, що спокійнісінько могла б обійтись і без усього того, чим освічені кола так захоплюються в музиці, літературі й мистецтві. А Гаґауер, наприклад, не міг би. Йому все це потрібно вже хоча б задля цитат та посилань. Принаймні він — як той колекціонер: завше тішиться, даючи лад своєму зібранню. То чи не має він, отже, права, закидати мені, що я нічого не роблю, що я відмовляюся від «щедрот краси й моралі» і можу розраховувати на розуміння й поблажливість хіба лишень з боку професора Гаґауера?!