Розділ «Книга друга»

Ульріх повернув їй листа й спокійно відповів:

 — Подивімося правді в очі. З погляду суспільного, ти, якщо казати коротко, — справді недоумкувата! — Він усміхнувся, але в голосі його відчувалося роздратування, яке лишилося в нього після ознайомлення з цим відвертим листом.

Аґату, однак, така братова відповідь не вдовольнила. Вона засмутилася ще дужче. І з ледь відчутним глузуванням спитала:

 — Коли так, то чому ж ти нічого мені не сказав, а наполягав на тому, щоб я розлучилася й утратила єдиного свого захисника?

 — Ох, та, мабуть, тому, що це ж бо просто чудесно — отак круто, по-чоловічому побалакати один з одним. Я гупнув кулаком по столу, він гупнув кулаком по столу. Потім мені, певна річ, довелося гупнути по столу вдвічі дужче. Ось чому, здається мені, я це зробив.

Досі Аґата, хоч сама вона через свій пригнічений настрій цього й не помічала, все ж таки дуже, навіть нестямно раділа, що Ульріх нишком учинив цілком протилежне тому, чого з вигляду притримувався в пору, коли вони жартома, як брат і сестра, кокетували одне з одним; адже Гаґауера він образив, схоже, лише задля того, щоб звести позад неї перешкоду й позбавити її будь-якої можливости повернутись. Але тепер і замість тих прихованих радощів зяяла тільки безодня втрати, й Аґата змовкла.

 — Ми не повинні дивитися крізь пальці на те, — вів далі Ульріх, — що Гаґауерові майже навдивовижу добре вдається, якщо можна так сказати, тебе не розуміти. Остерігайся, він на свій лад, не наймаючи детективів, просто проаналізувавши слабкі місця в твоєму ставленні до людей, ще здогадається, що ти зробила з батьковим заповітом. Як ми тоді тебе захищатимемо?

Уперше відтоді, як вони знов опинилися разом, між ними зайшла мова про нещасливо-щасливу витівку, яку Аґата утнула з Гаґауером. Вона різко стенула плечима і якось непевно махнула рукою, ніби захищаючись.

 — Гаґауер, звичайно, має рацію, — м’яко, але переконливо нагадав їй Ульріх.

 — Ніякої рації він не має! — заперечила Аґата, знов махнувши рукою.

 — Почасти він має рацію, — промовив Ульріх. — У такій небезпечній ситуації ми маємо насамперед поглянути правді в очі. Те, що ти вчинила, для обох нас може скінчитися в’язницею.

Аґата злякано звела на нього широко розплющені очі. Вона про це, власне, й знала, однак ніколи ще жодне з них не висловлювалося так незаперечно.

На її погляд Ульріх відповів привітною міною.

 — І це ще не найгірше, — провадив він, — Але як уберегти те, що ти зробила, а також спосіб, у який ти це зробила, від закиду в тому… — Він намагався знайти потрібні слова й не знайшов. — Ну, якщо казати просто, в тому, що це все ж таки трохи нагадує те, про що пише Гаґауер. Що це тяжіє до тіньового боку, до неґативних явищ, до вад, спричинених якимсь органічним недоліком. Гаґауер представляє голос світу, хоч у його вустах цей голос звучить і смішно.

 — А тепер — про табакерку! — знічено вигукнула Аґата.

 — Атож, тепер про табакерку, — вперто промовив Ульріх. — Я мушу сказати тобі про одну річ, яка вже давно мене пригнічує.

Аґата не хотіла, щоб він говорив далі.

 — Чи не краще буде лишити все так, як є?! — спитала вона. — Може, мені варто побалакати з ним по-доброму й запропонувати йому яке-небудь вибачення?

 — Пізно вже. Тепер він може скористатися цим, щоб примусити тебе повернутися до нього, — пояснив Ульріх.

Аґата нічого не відповіла..