Розділ «Книга друга»

Рука її знов потяглася до Майнґастового ліктя. По Кларисі було видно, що вона цього не помічає. Пальці її виткнулися з рукава скарлюченими, мов кігті. — Я дволика, так і знай! — прошепотіла вона. — Але це нелегко. Маєш рацію, тут не варто цуратись насильства!

Майнґаст дивився на неї все ще збентежено. У такому стані він не бачив її ніколи. Зв’язок між її словами лишався йому загадкою. А для Клариси цієї хвилини не було нічого простішого, ніж поняття дволикости; але Майнґаст питав себе, чи не здогадується вона що-небудь про його потаємне життя й чи не натякає на це. Та й про що тут уже лишалося здогадуватись! Згідно зі своєю чоловічою філософією він тільки недавно став помічати переміну в своїх почуттях і приваблювати юнаків, котрі були для нього чимось більшим, ніж просто учнями. Та, може, саме через це він і переїхав сюди, де почувався в безпеці від чужих очей; досі він такої можливости навіть не припускав, але тепер оця невеличка істота ось-ось, здавалося, збагне, що з ним діється, й уже почала наводити на нього жах. Її рука чомусь щораз далі витикалася з рукава сукні, хоч відстань між двома тілами, які ця рука з’єднувала, не змінювалась, і цей голий, худий лікоть разом з долонею, що торкалася Майнґаста, мав тепер такий незвичайний вигляд, що в уяві метра сплуталося все, що доти ще мало свої межі.

Але Клариса вже мовчала про те, що хотіла сказати ще хвилину тому, хоч тепер це було їй ясно, як Божий день. Свідченням цього були оті слова з подвійним значенням, розкидані в мові, неначе гілки, що їх надламують, чи листя, яким потрушують землю, щоб позначити для когось таємну стежку. І «вбивство на ґрунті статевих збочень», і оте «притягування», і «швидко», й багато інших, а може, навіть усі слова вказували на двоє значень, одне з яких було таємним і особистим. Одначе подвійне значення слів означає й подвійне життя. Звичайна мова — це вочевидь життя гріха, таємна — життя в образі світла. Так, наприклад, слово «швидко» у своєму гріховному образі означало звичайний, виснажливий, щоденний поспіх, а в образі насолоди від нього все пружко, з насолодою відскакувало й відлітало. Але замість «образ насолоди» можна сказати й «образ сили» чи «образ безневинности», а гріховний образ, із другого боку, можна назвати будь-яким словом, де є щось від пригнічености, в’ялости й нерішучости буденного життя. Це були своєрідні стосунки між речами і власним «я», стосунки, внаслідок яких те, що ти робив, справляло вплив там, де цього навіть не очікували; і що менше вдавалося Кларисі це висловити, то буйніше розпукувалися слова всередині в ній і вихоплювалися назовні швидше, ніж їй щастило зібрати їх докупи. Але тепер вона вже тривалий час не мала сумніву в одному: обов’язок, привілей, завдання того, що називають сумлінням, ілюзією, волею, — знайти яскравий образ, образ світла. Це — той образ, де нема нічого випадкового, нема місця ваганням, де щастя й необхідність збігаються. Хтось називав це «жити значуще», казав про «інтелігібельну вдачу», інстинкт порівнював з безневинністю, а інтелект — із гріхом. Клариса міркувати так не вміла, але зробила відкриття, що певним явищам можна надавати руху, й потім до них іноді самі собою пристають часточки образу світла, стаючи так їхньою складовою. З причин, пов’язаних насамперед із багатим на емоції Вальтеровим байдикуванням, а також через своє героїчне шанолюбство, якому завжди бракувало засобів, Клариса дійшла висновку, що хто завгодно може якимсь насильницьким вчинком поставити собі наперед пам’ятник, і потім він притягуватиме цю людину до себе. Тим-то вона й не знала, що робити з Моосбруґером, і не могла нічого відповісти Майнґастові на його запитання.

Не могла, та й не хотіла відповідати. Хоч Вальтер і заборонив їй говорити про те, що метр знову перевтілюється, розум його, поза всяким сумнівом, приступив до таємної підготовки вчинку, про який вона нічого не знала і який мав бути не менш прекрасний, ніж його розум. Отже, метр не міг не розуміти її, хоч і вдавав, що не розуміє. Що менше вона говорила, то більше показувала йому свою обізнаність. Кларисі вільно було навіть торкатися його, і він не міг їй цього заборонити. Так він визнавав її замисел, а вона проникала в його замисел і прилучалася до нього. І це теж був якийсь різновид дволикости й такий могутній, що Клариса вже навіть не могла його осягнути. Уся снага, яку вона мала й про глибину якої навіть не здогадувалася, просто-таки невичерпним потоком переливалася її рукою до її загадкового приятеля, виснажуючи й спустошуючи її дужче, ніж на те здатне кохання. Цієї хвилини Клариса неспроможна була ні на що інше, крім як лише з усмішкою позирати то на свою руку, то йому в обличчя. І Майнґаст також тільки те й робив, що переводив погляд то на неї, то на її руку.

І раптом сталося таке, що спершу вразило Кларису, як грім серед ясного неба, а потім огорнуло її чадом вакхічного захвату. Майнґаст намагався затримати на обличчі гордовиту усмішку, щоб не виказати Кларисі своєї невпевнености; але ця його невпевненість із хвилини на хвилину лише поглиблювалася, знов і знов постаючи з чогось ніби незбагненного. Бо перед кожним вчинком, відповідальність за який береш на себе із сумнівом, трапляється мить слабкости, що нагадує хвилини каяття після вчинку, хоч у природному плині подій цю мить майже не помічаєш. Переконання й виразні фантазії, які схвалюють і захищають учинене дійство, ще не досягли тут вершини свого розвитку й у напливі пристрасти хитаються так само невпевнено й нетвердо, як згодом, можливо, тремтітимуть або розпадатимуться у відпливі пристрастного каяття. У цьому стані своїх намірів Майнґаст і виявився заскоченим зненацька. Йому було двічі прикро — і з огляду на минуле, і з огляду на авторитет, який він мав тепер в очах Вальтера й Клариси, а будь-яке глибоке хвилювання на додачу ще й змінює картину дійсности на свій манір, знаходячи в цьому нові для себе імпульси. Через такий свій лиховісний стан Майнґаст побачив щось лиховісне у Кларисі, його страх надав чогось страшного і їй, а спроби тверезо оцінити реальність лише поглибили його збентеження своєю безпорадністю. Тож і вийшло, що усмішка на його обличчі, замість демонструвати гордовитий спокій, з хвилини на хвилину ціпеніла, ба навіть оціпеніло зависала й зрештою якось заціпеніло, мов на хідлях, щезла. Цієї миті Майнґаст повівся саме так, як поводиться великий собака, побачивши перед собою незвично маленьку істоту, на яку він не важиться напасти, — гусеницю, жабу чи змію: чоловік як міг випростався на своїх цибатих ногах, скривив губи, прогнув спину й раптом усвідомив, що потоки прикрого відчуття вже віднесли його від того місця, де було їхнє джерело, а він навіть не спромігся жодним словом, жодним порухом замаскувати свою втечу.

Клариса його не відпускала; коли Майнґаст нерішуче ступив кілька перших кроків, можна було ще подумати, мабуть, що він простодушно погарячкував; але потім метр просто потяг її за собою, ледве знаходячи сякі-такі слова, щоб пояснити, що він квапиться до себе в кімнату попрацювати. Аж у передпокої йому пощастило звільнитися від неї остаточно, а сюди він дістався лише завдяки своїй волі до втечі, а також завдяки тому, що не дослухався до Кларисиних слів і водночас з усіх сил намагався не привернути до себе уваги Вальтера й Зиґмунда. Насправді Вальтер у загальних рисах здогадувався, що діялось. Він бачив, що Клариса палко вимагала від Майнґаста чогось такого, в чому той їй відмовляв, і в його груди двома свердлами вгвинчувалися ревнощі. Бо хоч Вальтер нестерпно й страждав від підозри, що дружина пропонує їхньому приятелеві свою прихильність, та мало не ще глибше його ображало те, що Кларисою, здавалося йому, гребують. Якщо ці почуття довести до логічного кінця, то йому хотілося змусити Майнґаста взяти Кларису до себе, — змусити, а тоді, підкоряючись тому самому внутрішньому пориву, впасти у розпач. Він був схвильований меланхолійно й героїчно. Тієї хвилини, коли Кларисина доля зависла на волосинці, йому просто несила було чути Зиґмундове запитання про те, як саджати розсаду — в розпушений ґрунт чи землю довкола них утрамбовувати. Вальтер мав що-небудь сказати й почувався, ніби фортепіано в соту долю секунди між могутнім десятипалим ударом по клавішах і вибухом акорду. У горлі в нього застрягло світло. Слова, що мали передати все зовсім не так, як звичайно. Але те, що він тільки й спромігся промовити, несподівано виявилося чимось цілком іншим.

 — Я цього не потерплю! — удруге повторив Вальтер, звертаючись радше до садка, ніж до Зиґмунда.

Але Зиґмунд, заклопотаний, здавалося б, лише розсадою та підгортанням, також спостерігав, як виявилося, за тими двома й навіть розмірковував про те, що між ними відбувається. Бо він підвівся, обтрусив з колін землю й дав зятеві пораду.

 — Якщо ти вважаєш, що вона зайшла надто далеко, то просто наведи її на інші думки, — промовив він так, ніби весь час і справді сумлінно, як і належить лікареві, розмірковував про те, з чим довірився йому Вальтер.

 — Як же мені це зробити?! — збентежено спитав Вальтер.

 — Так, як це роблять чоловіки, — відповів Зиґмунд. — На всі жіночі охи й ахи є лише одні ліки — чи як там кажуть?!

Зиґмунд багато чого натерпівся від Вальтера, а в житті між людьми часто складається так, що одне тисне й гне другого, коли це друге не опирається. Коли казати точніше, та й на переконання самого Зиґмунда, якраз здорове життя таке і є. Бо світ загинув би ще за часів великого переселення народів, якби кожне захищалося до останньої краплини крови. А натомість слабкіші завжди покірно відходили вбік і шукали собі інших сусідів, яких могли б витіснити вже самі; за таким взірцем будуються людські взаємини здебільшого й донині, і все з часом завжди залагоджується само собою. До Зиґмунда в його сімейному колі, де Вальтера мали за генія, завше ставилися трішечки як до дурника, і він це й сам визнавав, і навіть цього дня, якби на карті стояла сімейна ієрархія, в будь-якому разі виявив би покірність і шанобливість. Бо ця давня структура вже багато років тому втратила своє значення порівняно з новими взаєминами, що склалися в житті, і свою форму зберегла просто задля традиції. Зиґмунд мав не лише досить непогану лікарську практику (а лікар, на відміну від чиновника, має владу над людьми не завдяки чужій силі, а завдяки особистому вмінню, він приходить до людей, які очікують від нього допомоги й слухняно її приймають!), — він мав ще й заможну дружину, яка за короткий час подарувала йому себе й трьох дітей і яку він хоч і не часто, однак регулярно, коли йому було зручно, зраджував з іншими жінками. Тож у своєму становищі Зиґмунд мав цілковиту змогу самовпевнено дати Вальтерові, коли цього хотів, надійну пораду.

Цієї хвилини Клариса знову вийшла надвір. Вона вже забула, про що вони з Майнґастом розмовляли, коли так стрімко рушили до будинку. Пригадувала лишень, що метр кинуся від неї навтіки; але цей спогад утратив подробиці, згорнувсь і замкнувся. Щось таки сталося!… З цією єдиною думкою в голові Клариса почувалася людиною, над якою щойно пронеслася гроза й усе тіло якої ще заряджене чуттєвою енерґією. Просто перед собою, за кілька метрів від невисоких кам’яних сходів, з яких вона щойно зійшла, Клариса побачила чорного-пречорного дрозда з вогненно-червоним дзьобом; птах саме клював жирного черв’яка… У цьому птахові чи, може, в контрасті його кольорів відчувалася величезна енерґія. Не можна було сказати, що цієї миті Клариса про щось думала; радше з-поза спини в неї, звідусіль їй щось відповідало. Чорний дрозд — то був образ гріха в момент здійснення насильства. Черв’як був образом метелика. Обох істот Кларисі послала доля на знак того, що вона, Клариса, має діяти. Вона бачила, як дрозд своїм полум’яно-оранжевим дзьобом убирає в себе гріхи черв’яка. Чи дрозд — не «чорний геній»? На взірець того, як голуб — «білий дух»? Чи обидва ці знаки — не ланки того самого ланцюга? Отой ексгібіціоніст із теслею, з утечею метра?… Жодна з цих думок не набула досить розвиненої форми в ній самій, вони чаїлися, невидимі, у стінах будинку, вже покликані, але ще не готові дати відповідь; та що Клариса таки відчула, вийшовши на сходи й уздрівши дрозда, який поглинав черв’яка, то це — неймовірну відповідність між внутрішнім процесом і зовнішнім.

Це відчуття якимсь незбагненним чином передалося Вальтерові. Враження, яке в нього склалося, ту ж мить стало співзвучним тому, що він називав «закликати Бога»; тепер у нього не виникло щодо цього жодних вагань. Він не міг розгледіти, що діялося з Кларисою, до неї було надто далеко; але щось невипадкове побачив він у її поставі, в тому, як вона стояла перед світом, що до нього вели ті невисокі сходи, мов у купальні до води східці. Тут була якась піднесеність. Це не була постава звичайного життя. І раптом він збагнув: саме таку невипадковість має на увазі Клариса, коли каже: «Той чоловік опинився під моїм вікном не випадково!» Дивлячись на дружину, він сам відчував, як в усе, що являлося очам, вливається, вщерть наповнюючи це все, потужний потік якихось чужих сил. У тому, що він, Вальтер, стояв тут, а Клариса — там, навскоси від нього, хто, мимоволі спрямувавши погляд уздовж поздовжньої вісі садка, змушений був повернути цей садок, щоб розгледіти Кларису чіткіше, — навіть у цьому простому співвідношенні німа енергія життя раптом переважила природну випадковість. З безлічі згромаджених перед очима картин випливало щось незвичайне, лінійно-геометричне. Так, мабуть, було тоді, коли Клариса в майже нематеріальних відповідностях (як у тій обставині, що один чоловік стояв під її вікном, а другий був тесля) вбачала якийсь сенс; події й факти тоді, мабуть, були в якихось інших стосунках одне з одним, ніж звичайно, належали до чужого цілого, яке підкреслювало інші їхні грані й, видобуваючи їх з їхніх непомітних схованок, давало Кларисі право стверджувати, нібито те, що відбувається, вона притягує до себе сама. Важко було дати цьому розумне пояснення, та зрештою Вальтер завважив: адже все це глибоко споріднене з тим, що добре знайоме і йому самому, — зі станом, коли малюєш картину. Картина також у якийсь незбагненний спосіб не допускає будь-якої барви й лінії, які чужі її основній формі, її стилю й палітрі, а з другого боку — просто вихоплює з рук те, що їй потрібно, відповідно до геніальних законів, відмінних від звичайних законів природи. Цієї хвилини в ньому не лишилося й сліду від того щасливого, повного відчуття здоров’я, яке, відчуття, оцінює потворні життєві явища щодо їхньої корисности, хоч іще недавно він це й вихваляв; скоріше він страждав, ніби хлопчик, що не зважується пристати до гри.

Але Зиґмунд був не той чоловік, щоб, узявшись за яку-небудь справу, так одразу від неї відмовитись.

 — Клариса перенервувала, — констатував він. — Їй завше хотілося пробити головою стіну, й тепер голова її десь застрягла. Ти маєш як слід за неї взятися, навіть якщо вона й відмагатиметься!

 — Ви, лікарі, у психологічних процесах анічогісінько не тямите! — вигукнув Вальтер. Він пошукав ще один пункт для свого нападу й таки знайшов його. — Ось ти кажеш про «знамення», — провадив він, і його роздратування притлумила втіха, що він може говорити про Кларису, — й заклопотано зважуєш, коли знамення — це патологія, а коли — ні! А я тобі скажу: справжній стан людини — це коли все — знамення! Просто все! Може, ти й здатний поглянути правді в очі, але правда ніколи не погляне в очі тобі! Цього божественно непевного відчуття ти не пізнаєш повік!

 — Та ви божевільні обоє! — сухо кинув Зиґмунд.

 — Ну звісно, божевільні! — вигукнув Вальтер. — Але ти — людина не творча. Ти ніколи не пізнав, що таке «виражати себе», а для художника це взагалі означає «розуміти»! Вираз, якого ми надаємо речам, тільки й розвиває нашу здатність сприймати їх правильно. Я розумію, чого хочу або чого хоче хтось інший, лише тоді, коли роблю це сам. Це — наш живий досвід на відміну від твого мертвого! Ти, звичайно, скажеш, що це — парадокс, сплутування причини й наслідку, ти, зі своєю медичною казуальністю!

Але Зиґмунд мав на увазі не це, тому лише твердо додав: