Розділ «Книга друга»

 — Але чому це смішно? — допитувалась Аґата.

 — Мабуть, це просто щастя — стежити за ким-небудь поглядом, не знаючи навіщо, — промовив Ульріх. — Це нагадує прив’язаність дитини до своїх речей. Без розумової безпорадности дитини.

 — Може, тобі просто смішно грати у брата й сестру, — відповіла Аґата, — тому що грати в чоловіка й жінку ти вже ситий донесхочу?!

 — Може, й так, — мовив Ульріх, стежачи за нею. — Спочатку кохання — це просто прагнення наблизитись, інстинкт схопити. Його розклали на два полюси — чоловічий і жіночий, і між ними виникли божевільні напруги, перешкоди, конвульсії й переродження. Сьогодні ми ситі цією роздутою ідеологією, що вже мало не така сама смішна, як гастрософія. Я певен, Аґато: більшість людей були б вельми задоволені, якби пощастило розірвати цей зв’язок між дрібним подразненням шкіри й усією особистістю! І рано чи пізно настане ера простої сексуальної товариськости, коли хлопчик і дівчинка з одностайним нерозумінням дивитимуться на купу старих, зламаних заводних пружин, які колись були чоловіком і жінкою!

 — Але якби я лишень спробувала сказати тобі, що ми з Гаґауером були піонерами цієї ери, ти на мене знов образився б! — відповіла Аґата з усмішкою, терпкою, як добре, непідсолоджене вино.

 — Я вже ні на що не ображаюся, — промовив Ульріх. І всміхнувся. — Воїн скинув із себе лати! Уперше від давніх часів він відчуває на шкірі не куте залізо, а подих природи, й бачить, як тіло в нього стає таким стомленим і ніжним, що його можуть підхопити й понести птахи! — переконливо додав він.

І, так само всміхаючись, просто забувши стулити вуста, звів очі на сестру, що сиділа на краю столу й погойдувала ногою в чорній шовковій панчосі; крім сорочки, на ній були тільки коротенькі штанці. Але ці враження немовби відокремилися від її призначення й поставали картинно-самостійними. «Вона — мій товариш, а переді мною чарівно грає роль жінки, — подумав Ульріх. — Як же це ускладнює реальність — те, що вона — справді жінка!»

А сестра спитала:

 — А кохання справді немає?

 — Є! — відповів Ульріх. — Але у виняткових випадках. Треба бачити різницю. По-перше, є фізичні відчування, які належать до категорії шкірних подразнень; їх і без моральних аксесуарів, навіть без будь-якого почуття можна викликати як чисте задоволення. По-друге, зазвичай є, крім того, душевні переживання, що, певна річ, дуже глибоко пов’язані з фізичними відчуваннями, проте лиш такою мірою, що в усіх людей вони з незначними відхиленнями однакові. Ці головні й неминуче однакові моменти кохання я все ж таки зарахував би скоріше до сфери фізично-механічної, ніж до душевної. Та є в коханні, зрештою, і суто душевні відчування, тільки вони зовсім не конче причетні до решти двох його боків. Можна любити Бога, можна любити світ; а втім, лише Бога чи світ узагалі й можна, мабуть, любити. Принаймні не конче любити яку-небудь людину. Та коли вже її любиш, то фізичний бік притягує до себе цілий світ, внаслідок чого він постає перед тобою немовби навиворіт.

Раптом Ульріх змовк. Аґата густо зашарілася.

Якби Ульріх добирав слова з облудним наміром донести до Аґатиної свідомости неминуче пов’язані з ними уявлення про процес кохання, то свого домігся б.

Щоб якось розрядити напруженість, що мимоволі виникла, він заходився шукати сірники.

 — У всякому разі, — промовив він, — кохання, якщо це кохання, — винятковий випадок, і взірцем для буденного життя воно слугувати не може.

Аґата підхопила край скатерки й обгорнула ним собі ноги.

 — Якби нас побачили й почули чужі люди, то чи не зринула б у них думка про якісь неприродні почуття? — зненацька спитала вона.

 — Дурниці! — заперечив Ульріх. — Що кожне з нас відчуває, то це — невиразне подвоєння себе в протилежній природі. Я — чоловік, ти — жінка; кажуть, нібито людина до кожної своєї властивости має в собі й ледь окреслену або притлумлену протилежну властивість. Принаймні якщо людина не безнадійно самовдоволена, то вона за такою протилежною властивістю тужить. Виходить, мій антипод, що з’явився на світ Божий, прослизнув у тебе, а твій — у мене, й обидва пречудово почуваються в поміняних тілах, — просто через те, що не надто високої думки про колишнє своє оточення й вигляд, який звідти відкривався!

«Колись про все це він уже сказав був більше, — подумала Аґата. — Чому він відступає?»

Ульріхові слова пасували, мабуть, до теперішнього їхнього життя — життя двох товаришів, які іноді, коли товариство решти людей дає їм для цього час, дивуються, що вони — чоловік і жінка, але воднораз і близнюки. Якщо між двома людьми заходить така злагода, то особисті стосунки кожного з них зі світом набувають чарів невидимої прихованости одного в другому, обміну одягом і тілами й веселого, схованого за двома личинами зовнішности обману, яким двоєдині морочать голови тим, хто про нього не здогадується. Але ці грайливі й надто захоплені радощі — так діти часом здіймають галас замість того, щоб просто погаласувати, — не пасували до тієї поважности, тінь якої, падаючи з великої висоти, інколи мимоволі змушувала мовчати серце цих двох, брата й сестри. Так і сталося якось увечері, коли перед сном вони випадково зустрілися знов, і Ульріх, уздрівши сестру в довгій нічній сорочці, надумав пожартувати:

 — Якби ми жили сто років тому, я зараз вигукнув би: «О, мій ангеле!» Шкода, що це слово вийшло з моди!