Розділ «Книга друга»

І відразу змовк, вражено подумавши: «Чи це — не те єдине слово, яким я мав би її називати?! Не «подруга», не «жінка»! А ще казали: «Небесне створіння!» Може, це було б і до смішного пишномовно, та все ж таки краще, ніж узагалі не мати мужности повірити собі!»

Тим часом Аґата подумала: «Чоловік у нічній піжамі ангелом не здається!» Але цей здавався широкоплечим і несамовитим, і їй раптом стало соромно за своє бажання, щоб це велике обличчя з розкуйовдженим чубом затьмарило їй очі. Вона відчула якесь фізично невинне чуттєве збудження; кров могутніми хвилями билася в тілі й, забираючи всю її внутрішню снагу, розливалася шкірою. Аґата не була така фанатична, як брат, тож відчувала те, що відчувала. Коли це була ніжність, то це була ніжність — не ясність думки чи моральне осяяння, хоч і це в ньому однаковою мірою і притягувало її, й відлякувало.

І день у день, знов і знов Ульріх у думках усе узагальнював і доходив висновку: по суті, це — протест супроти життя! Вони простували попідруки містом. Пасуючи одне до одного зростом, пасуючи одне до одного віком, пасуючи одне до одного поглядами на речі. Йдучи пліч-о-пліч, вони не могли одне одного добре розгледіти. Високі, приємні одна одній постаті, вони лише на радощах виходили з дому на вулиці й що крок відчували подих свого доторку посеред усього чужого довкола. Ми — одне ціле! Це відчуття, просто-таки незвичайне, ощасливлювало їх, і Ульріх, почасти віддаючись на його волю, почасти чинячи йому опір, казав:

 — Сміх, та й годі: ми так задоволені тим, що ми — брат і сестра! Для цілого світу такі двоє — звичайнісінька собі рідня, а ми бачимо в цьому щось особливе?!

Можливо, він образив цим Аґату.

 — Але я хотів цього завжди, — додав Ульріх. — Ще хлопчиком вирішив: одружуся лише на жінці, яку візьму собі за доньку ще дівчинкою й сам виховаю. Щоправда, мені здається, що такі ідеї, просто-таки банальні,виникають у багатьох чоловіків. Але я, вже в дорослому віці, справді закохався був у таку дитину, хоча й усього-на-всього на три чи на чотири години! — І повів свою розповідь далі: — Сталося це у трамваї. До нашого вагона ввійшла дівчинка, років дванадцятьох, з неї був чи то дуже молодий батько, чи то старший брат. Увійшла, сіла, недбало подала кондукторові гроші на два квитки. Справжнісінька тобі світська дама, навіть жодного сліду дитячої неприродности. У такій самій манері вона розмовляла й зі своїм супутником або просто слухала його. Вона була навдивовижу чарівна — смаглява, губи повні, брови густі, трохи кирпатий ніс. Мабуть, темнокоса полька чи з південних слов’ян. Мені здається, й одяг її нагадував якийсь національний стрій, тільки жакетка була довга, в талію, з коротенькою облямівкою й на шнурках, а на шиї й на руках — рюшики; одне слово, жакетка на свій лад не менш досконала, ніж усе те дівча. А може, то була албанка? Я сидів надто далеко й не чув, як вона розмовляла. Мені впало в око, що риси її суворого обличчя випереджали її вік і здавалися цілком дорослими. Однак то було обличчя вочевидь дитяче, а не маленької, як карлиця, жінки. А з другого боку, те дитяче обличчя не було незрілою, попередньою стадією дорослого, аж ніяк. Іноді жіноче обличчя справляє враження завершеного й у дванадцять років, і навіть з погляду духовного воно вже ніби становить перший шкіц, накиданий розгонистими мазками майстра, тож усе, що він згодом додасть у процесі доопрацювання, лише зіпсує первісну велич. Можна палко закохатися в таке личко, закохатися на смерть, навіть, по суті, не відчуваючи жаги. Пригадую, я заходився несміливо озиратись на решту пасажирів, бо на душі в мене було так, ніби світ довкола пішов перекидом. Потім я висів услід за тим дівчам, але у вуличній юрбі згубив його з очей, — завершив він свою невеличку розповідь.

Аґата хвилю ще зачекала, тоді всміхнулася й спитала:

 — А як це в’яжеться з тим, що ера кохання минула й зосталася лише сексуальність і товариськість?

 — А ніяк не в’яжеться! — вигукнув Ульріх, розсміявшись. Сестра замислилась і не без гіркоти в голосі завважила (враження було таке, ніби вона зумисне повторює його слова, які він сказав того вечора, коли вони зустрілися вперше):

 — Усім чоловікам кортить погратись у братиків і сестричок. Мабуть, у цьому справді є щось несосвітенне. Братик і сестричка, коли трішки хильнуть, називають одне одного «татусем» і «матусею».

Ульріх отетерів. Аґата не просто мала рацію; обдаровані жінки вміють безжально спостерігати за коханими чоловіками, але такі жінки не мають теорій і тому не користаються зі своїх відкриттів, хіба лиш тоді, коли роздратовані. Ульріх відчув себе трохи ображеним.

 — Цьому, звичайно, вже є пояснення з погляду психології, — сказав він, повагавшись. — Немає також жодного сумніву в тому, що з погляду психології ми з тобою викликаємо підозру. Схильність до кровозмішення виявляється в дитинстві так само рано, як антисоціальні нахили і протест супроти життя. Можливо навіть, недостатньо усталена одностатевість, хоч я…

 — Я теж ні! — кинула Аґата й знову засміялася, хоча, власне, й знехотя. — Жінки мене зовсім не приваблюють.

 — Немає значення, — промовив Ульріх. — У кожному разі, все це — душевні потрухи. Можеш додати ще, що є така собі «султанська» потреба: в цілковитій самотності, замкнувшись від усього світу, обожнювати і щоб обожнювали тебе. У давнину на Сході з тієї потреби виник гарем, а тепер цьому слугує сім’я, кохання й собака. А я можу сказати, що прагнення володіти людиною отак одноосібно, щоб ніхто інший і підступитись не смів, — ознака особистої самотности в людському суспільстві, й цю ознаку рідко заперечують навіть соціалісти. Якщо подивишся на це з такого боку, то ми з тобою — не що інше, як один із прикладів буржуазних надмірностей. О, поглянь, яке чудо! — урвав він себе й потяг її за лікоть.

Вони стояли перед невеликим базарчиком серед старих будинків. Навколо статуї у стилі класицизму, що зображувала якогось ученого мужа, лежала різнобарвна городина, над прилавками були розіпнуті великі парасолі з мішковини, під ногами качалися фрукти, хтось тягав кошики, хтось проганяв собак від виставлених на продаж щедрот, тут і там вигулькували червоні обличчя простолюду. У повітрі дзвеніли й гриміли по-діловому збуджені голоси і пахло сонцем, що світило на земну всяку всячину.

 — Хіба можна не любити світ, коли просто дивишся на нього й відчуваєш його запахи?! — захоплено спитав Ульріх. І додав: — А ми любити його не можемо, бо не згодні з тим, що діється в його головах.

Аґаті таке застереження прийшлося не до смаку, й вона нічого не відповіла. Тільки притислася до братового плеча, і обоє зрозуміли це так, немовби вона лагідно затулили йому долонею рота.

Ульріх засміявся і сказав:

 — Я ж бо й сам собі не подобаюсь! Це через те, що завжди знаходиш якісь вади в людях. Але ж і я, зрештою, маю бути здатним що-небудь любити, й ось тут сіамська сестра, яка не є ні мною, ні собою, і є такою самою мірою мною, як і собою, — це вочевидь єдина точка перетину всього на світі!

Аґата знов повеселішала. Зазвичай вона завжди переймалася його настроєм. Але так, як першої ночі після її приїзду до нього чи й доти, вони не розмовляли вже ніколи. Це щезло, розвіялось, як повітряні замки з хмар: коли вони громадяться не над безлюдною місцевістю, а над сповненими життя міськими вулицями, в них не віриш по-справжньому. Причину належало шукати, мабуть, лише в тому, що Ульріх не був певен, наскільки міцні ті відчування, які його бентежили; але в Аґати часто складалося враження, що він бачить у них лише химерні надмірності. А довести йому, що це не так, Аґата не могла: адже вона завжди говорила менше, ніж він; говорити так, як він, вона не вміла, та й не намагалася. Вона відчувала тільки, що він ухиляється від рішення, а ухилятися він не мав права. Так обоє вони, по суті, й ховались у своєму потішному щасті, й через це Аґату з дня на день огортав чимдалі глибший смуток, хоч сміялася вона не рідше, ніж брат.