Розділ «Книга друга»

 — Я своєї кузини зовсім не знаю, — зізналася йому Аґата.

 — О! — мовив Штум і додав слова, в яких лицарські наміри змішалися в темній поступці Аґаті з мимовільним не лицарством: — Щоправда, останнім часом вона трохи подалася!

На це ні Ульріх, ні Аґата нічого не відповіли, й ґенерал відчув, що свої слова він має пояснити.

 — І ти ж бо знаєш чому! — значуще сказав він Ульріхові. Ґенерал не схвалював захоплення Діотими сексологією, яке відвертало її розум від паралельної акції, і був стурбований тим, що її взаємини з Арнгаймом не поліпшувались; але він не знав, скільки можна дозволяти собі, розповідаючи про такі речі при Аґаті, вираз обличчя якої робився чимдалі холоднішим. Проте Ульріх спокійно відповів:

 — А ти зі своєю нафтою так і тупцюватимеш, мабуть, на місці, якщо наша Діотима вже не матиме на Арнгайма колишнього впливу?

Штум зробив благально-жалісну міну, немовби закликаючи Ульріха утриматися від недоречного при жінці жарту, й водночас застережливо поглянув йому просто в очі. Знайшов він у собі й силу по-юнацькому хутко підняти з крісла своє незграбне тіло й поправив на собі мундира. У нього ще не розвіялася недовіра до Аґатиної появи в цьому домі, й він побоявся виказувати при ній секрети військового міністерства. Уже в передпокої, куди його провів Ульріх, ґенерал учепився в його лікоть, хрипко прошепотів, усміхаючись: «Заради Бога, тільки не вибовкай державної таємниці!» — й суворо заборонив йому згадувати про нафтові родовища при будь-якій третій особі, навіть якщо це буде рідна сестра.

 — Гаразд, гаразд, — заспокоїв його Ульріх. — Але ж це — моя сестра-близнючка.

 — І при близнючці не можна! — врочисто запевнив приятеля ґенерал, в якого «сестра» викликала таку вже недовіру, що її не могла розвіяти навіть «сестра-близнючка». — Пообіцяй мені!

 — Це не поможе, — не вгамовувався Ульріх, — навіть якщо я тобі й пообіцяю. Ми ж бо близнюки сіамські, розумієш?

Нарешті Штум таки збагнув, що Ульріх, якого ніколи не можна було змусити відповісти просто «так», з нього кепкує.

 — У тебе жарти іноді бували і вдаліші, ніж оцей! — дорікнув ґенерал. — Набалакувати на цю чарівну жінку — та нехай вона хоч сто разів буде твоя сестра, — таку бридоту, буцімто вона з тобою зрослася!

Та позаяк цієї хвилини у ньому знову прокинулася підозрілива настороженість із приводу усамітнення, в якому він застав Ульріха, то ґенерал усе ж таки додав ще й кілька запитань, які мали з’ясувати ситуацію, а саме: «Чи приходив уже до тебе новий секретар? Чи був ти в Діотими? Чи виконав ти свою обіцянку побалакати з Ляйнсдорфом? Чи знаєш ти, що відбувається тепер між твоєю кузиною й Арнгаймом?» Цей опецькуватий скептик добре про все це, звичайно, знав, але так він перевіряв Ульріха на щирість і результатом лишився задоволений.

 — Ну, то зроби мені послугу, не спізнися на доленосне засідання, — попросив він Ульріха й, ще важко сопучи після натужного вовтузіння з рукавами, застебнув шинелю. — А я тобі попередньо ще зателефоную й заїду по тебе на своїй машині, так буде краще!

 — І коли ж має відбутися ця нудота? — не вельми охоче спитав Ульріх.

 — Та, гадаю, тижнів так через два, — відповів ґенерал. — Ми ж бо хочемо привести до Діотими іншу партію, треба лишень, щоб там був і Арнгайм, а цей наразі десь їздить. — Він постукав пальцем по золотистій китиці, що звисала з кишені його шинелі. — А без нього «нам» яка ж радість?! Сам розумієш. Але знаєш, що я тобі кажу? — зітхнув він. — Хай там як, а я бажаю тілько одного: щоб духовний провід лишався за твоєю кузиною; мені було б страшенно прикро, якби довелося пристосовуватись до зовсім іншої ситуації!

Так завдяки цьому візиту Ульріх повернувся, тепер уже з Аґатаю, до товариства, яке покинув, коли був іще сам, і поновити свої світські зв’язки йому довелося б, навіть якби він цього зовсім не хотів, бо вже не міг ховатися з сестрою жодного дня довше, а сподіватися, що Штум мовчатиме про своє відкриття, таке знадливе для перегудів, теж не випадало. Коли «сіамці» прийшли з візитом до Діотими, та, виявилося, вже чула про таке незвичайне й сумнівне їхнє назвище, хоч у захваті від нього ще й не була. Бо вона, божественна, знаменита завдяки високоповажаним і незвичайним особистостям, яких усякчас можна було побачити в її домі, неоголошену заздалегідь появу Аґати сприйняла спершу дуже болісно, — адже родичка, котра не припала б до вподоби її гостям, могла б становити загрозу для її власної, Діотиминої, позиції куди більшу, ніж якийсь там кузен, а про цю нову кузину вона знала не більше, ніж колись про Ульріха, і це вже само собою дратувало її, хто знав геть-чисто все, коли їй довелося зізнатися в цьому ґенералові. Тож вона придумала Аґаті назву «осиротіла сестричка» — з одного боку, задля самозаспокоєння, з другого — задля превентивного вживання в ширших колах, і приблизно з таким настроєм і прийняла цих своїх родичів. Її приємно вразила та світська досконалість, яку пощастило продемонструвати Аґаті, й ця — пам’ятаючи про своє добропорядне виховання в монастирському інтернаті й скоряючись своїй насмішкувато-здивованій готовності сприймати життя таким, яке воно є (за що картала себе перед Ульріхом), — ця вже від першої хвилини, майже того не бажаючи, забезпечила собі доброзичливу прихильність могутньої молодої жінки, чиї шанолюбні претензії на велич були їй, Аґаті, цілком незбагненні й байдужі. Вона дивилася на Діотиу з таким самим простодушним подивом, з яким дивилася б на величезну електричну установку, в загадкову функцію якої — поширювати світло — ніхто не втручається. А вже виявившись колись завойованою, та ще й побачивши невдовзі, що Аґата всім до вподоби, Діотима й далі всіляко сприяла її успіхам у товаристві, роблячи їх — що робило честь і їй самій — чимдалі більшими. «Осиротіла сестричка» викликала співчутливе зацікавлення — спершу в ближчих знайомих у формі щирого подиву тим, що вони ніколи нічого про неї не чули, а в міру того, як коло знайомих розширювалося, це зацікавлення перейшло в ту непевну симпатію до всього нового й разючого, що пов’язує княжі династії й редакції газет.

І тоді Діотима з її естетським хистом інстинктивно вибирати з-поміж багатьох варіантів той найгірший, котрий ґарантує успіх у вищому світі, й зробила крок, завдяки якому «сіамці» дістали постійне місце в пам’яті аристократичного товариства: Аґатина покровителька раптом і сама побачила чар у тому, що почула на самому початку, й відразу заходилася розповідати всім як про щось чарівне, що її кузен з кузиною возз’єдналися за романтичних обставин після розлуки, яка тривала мало не все їхнє життя, і тепер називають себе сіамськими близнюками, хоч досі зі сліпої примхи долі становили майже цілковиту протилежність одне одному. Чому це так сподобалося спершу Діотимі, а тоді й решті товариства, й чому завдяки рішенню брата й сестри жити разом ця історія видалося не менш незвичайною, ніж зрозумілою, сказати важко. Усе це зробив талант Діотими-керівниці. У кожному разі одне й друге сталося, довівши, що, попри всі підступи конкурентів, Діотима, завдяки своїй м’якій силі, все ще може домогтися чого завгодно. Арнгайм, коли вже вкотре повернувся до міста й дізнався про це, виголосив у вибраному колі ґрунтовну промову, завершивши її словами глибокої шаноби до аристократично-народних сил. Якимсь чином поширилася навіть чутка, що Аґата, яка втекла до брата, доти жила в нещасливому шлюбі з одним знаменитим чужоземним ученим; а оскільки в колах, що задавали тон, до розлучення за поміщицькою традицією ставилися тоді не дуже схвально й обходилися подружньою зрадою, то Аґатине рішення багатьом літнім людям поставало в якомусь просто-таки подвійному світлі високого життя, світлі, в якому поєднується сила волі й наука іншим і яке граф Ляйнсдорф — і він до брата із сестрою ставився особливо прихильно — одного разу схарактеризував такими словами: «Ось із чого мав би брати приклад Бурґтеатр! А то на сцені завше показують такі жахливі пристрасті!»

Діотима, при якій граф це сказав, відповіла:

 — Дехто, намагаючись не відстати від моди, стверджує, нібито людина добра; та коли заглибишся в дослідження, як оце я, й пізнаєш плутані шляхи-дороги статевого життя, починаєш розуміти, що такі приклади трапляються вельми рідко!

Чого вона хотіла — пригасити чи підсилити похвалу його ясновельможности? Діотима ще не пробачила Ульріхові того, що, відколи він нічого не сказав їй про майбутній приїзд сестри, називала браком довіри до нього; але вона пишалася успіхом, до якого була причетна, й це відбилося в її відповіді.