Розділ «Книга друга»

 — Он як? — мовив Зиґмунд і замислився. — Тобі теж являються знамення, коли ти знаходиш об’єкт для малювання. Просто вона висловлюється емоційніше, ніж ти, — нарешті виснував він.

 — А те, що вона заявляє, нібито має взяти на себе гріхи тих людей, і мої гріхи, і твої, і ще казна чиї?! — збуджено вигукнув Вальтер.

Зиґмунд випростався і струсив з рук землю.

 — Чи почувається вона пригніченою гріхами? — спитав він без потреби ще раз і, немовби на радощах, що може нарешті погодитись із зятем, ввічливо визнав:

 — Це — симптом!

 — Це — симптоми? — приголомшено перепитав Вальтер.

 — Манія гріховности — це симптом, — неупереджено, як фахівець, підтвердив Зиґмунд.

 — Так воно то так, — додав Вальтер, ту ж мить оскаржуючи вирок, що його сам-таки й накликав. — Тоді ти спершу маєш сам поставити собі запитання: «А чи є гріх узагалі?» Гріх, певна річ, є. Однак у такому разі є й манія гріховности, яка насправді зовсім не манія. Ти цього, мабуть, не розумієш, адже це — надемпірично! Це — скривджена відповідальність людини за вище життя!

 — Але ж вона запевняє, що їй являються знамення! — заперечив, стоячи на своєму, Зиґмунд.

 — Але ж мені, кажеш ти, теж являються знамення! — різко кинув Вальтер. — І я зізнаюся тобі, що іноді мені хочеться навколішки благати долю, аби дала мені спокій. Проте вона посилає мені знамення знов і знов, а найпрекрасніші — через Кларису! — Потому, вгамувавшись, повів далі: — Тепер, наприклад, вона стверджує, що той Моосбруґер втілює нас із нею в нашому «гріховному образі» й що того чоловіка послано нам як застереження. Але це можна зрозуміти й так: він — символ того, що ми нехтуємо найвищими можливостями свого життя, його, так би мовити, світлим образом. Багато років тому, коли Майнґаст поїхав від нас.

 — Одначе манія гріховности — це симптом певних порушень! — нагадав йому Зиґмунд з незворушним спокоєм фахівця.

 — Ти, звісно, тільки симптоми й знаєш! — уперто захищав свою Кларису Вальтер. — Адже все інше виходить за межі твого досвіду. Та, може, в цьому упередженні — вбачати лише порушення в усьому, що не відповідає щонайпростішому досвіду, — й полягає гріх і гріховний образ нашого життя?! А Клариса вимагає внутрішнього спротиву цьому. Ще багато років тому, коли Майнґаст поїхав від нас, ми… — Він пригадав історію, коли вони з Кларисою «взяли на себе» Майнґастові гріхи, але пояснювати Зиґмундові процес духовного пробудження було річчю марною, і тому він завершив фразу, непевно додавши: — А втім, ти й сам, либонь, не заперечуватимеш, що в усі часи знаходилися люди, які немовби спрямовували на себе чи й зосереджували в собі гріхи решти людей?!

Шуряк задоволено поглянув на нього й привітно відповів:

 — Ну ось! Тепер ти й сам доводиш те, що я стверджував ще на самому початку. Те, що вона, як їй здається, відчуває на собі тягар гріхів. — типова поведінка, спричинена певними порушеннями. Але в житті трапляються й нетипові види поведінки. А більш нічого я не стверджував.

 — А ота надмірна суворість, з якою вона все робить? — по хвилі спитав, зітхнувши, Вальтер. — Хіба такий риґоризм можна назвати нормальним?

Тим часом Клариса провадила важливу розмову з Майнґастом.

 — Ти сказав, — нагадала вона йому, — що той, хто пишається, нібито він розуміє світ і вміє його пояснити, ніколи в ньому нічого не змінить.

 — Так, — відповів метр. — «Істинно» й «фальшиво» — це відмовки тих, хто не хоче нічого вирішувати. Бо істина — річ безмежна.

 — Тому ти й сказав, що треба мати мужність зробити вибір між «цінністю» й «малоцінністю»?! — допитувалася Клариса.

 — Авжеж, — мовив метр трохи знудьговано.