Розділ «Книга друга»

Клариса замислено розгрібала носаком черевика рінь на стежці.

 — Це — те саме, — нарешті відповіла вона. І раптом звела на метра очі й різко кинула коротку, ніби втяту, фразу: — Гадаю, Вальтерові пора навчитися відмовлятись від мене.

 — Не мені про це судити, — промовив Майнґаст, так і не дочекавшись продовження. — Але радикальні рішення — завжди найкращі, поза всяким сумнівом.

Він сказав це просто на всякий випадок. Але Клариса знов нахилила голову, і її погляд уперся кудись у Майнґастів костюм, а по хвилі вона неквапно піднесла руку до його ліктя. Зненацька їй нестримно захотілося схопити цю тверду, худу руку під широким рукавом і доторкнутися до метра, який лише прикидався, нібито геть забув про ті пророчі слова, які сам колись сказав був про того теслю. Поки це діялося, в ній домінувало відчуття, ніби вона підштовхує до нього якусь частину самої себе, й у тій повільності, з якою її рука зникала в його рукаві, в тій схожій на приплив повільності кружляли уламки незбагненної похітливости, яку породжувало усвідомлення того, що метр стояв нерухомо й давав їй, Кларисі, торкатися себе.

А сам Майнґаст чомусь приголомшено дивився на руку, що обхопила його лікоть і повзла ним угору так, як ото багатоногий самець вилазить на свою самку; метр уздрів під опущеними повіками цієї невеличкої жіночки якийсь незвичайний трепет і здогадався: тут коїться щось сумнівне, і воно зворушило його тим, що коїлося на очах у людей.

 — Ходімо! — запропонував він, лагідно відтручуючи її руку. — Якщо ми тут отак і стоятимемо, то всім буде видно нас, як на долоні. Краще пройдімося туди-сюди ще раз!

Поки вони походжали, Клариса розповідала:

 — Я вдягаюся швидко; якщо треба, швидше за будь-якого чоловіка. Тіло немовби саме притягує мій одяг, коли я… як би його висловитись? Ну, коли я оце саме така! Мабуть, це якийсь різновид електрики. Те, що стосується мене, я притягую до себе, наче одежу. Але зазвичай це притягування виявляється фатальним.

Майнґаст усміхався з приводу цієї словесної гри, якої він усе ще не розумів, і навмання силкувався придумати яку-небудь ефектну відповідь.

 — Виходить, ти притягуєш до себе одяг, сказати б, як герой — долю? — нарешті промовив він.

На його подив, Клариса, спинившись, вигукнула:

 — Авжеж, саме так воно і є! Хто отак живе, той відчуває це, навіть коли має до діла з одягом, взуттям, ножем чи виделкою!

 — Якась істина тут є, — підтвердив метр це не вельми переконливе твердження. Потім, не церемонячись, спитав: — А як у тебе, власне, з Вальтером?

Клариса не зрозуміла. Вона звела на нього погляд і в його очах раптом побачили жовті хмари, що їх немовби гнав дикий вітер.

 — Ти сказала, — провадив Майнґаст, повагавшись, — що приваблюєш його «якось не так». Не так, мабуть, як це жінці годилося б? Як же це? Ти що — з чоловіками взагалі фриґідна?

Слова «фриґідна» Клариса не знала.

 — Жінка фриґідна тоді, — пояснив метр, — коли в обіймах чоловіків не дістає задоволення.

 — Але ж я знаю лише Вальтера, — злякано відказала Клариса.

 — Ну звісно, але після всього, що ти сказала, хіба не можна такого припустити?

Клариса була спантеличена. Вона мала поміркувати. Про таке вона нічого не знала.