Розділ «Книга друга»

Того вечора це була його перша спроба відзначити сестрин приїзд яким-небудь висновком.

25. Сіамські близнюки

Згодом того самого вечора він повернувся до цієї теми ще раз.

 — Мені, щоб ти знала, — почав він розповідати сестрі, — не властивий певний вид себелюбства — таке собі ніжне ставлення до самого себе, природне, здається, для більшости людей. Не знаю, як пояснити це якомога краще. Я міг би, приміром, сказати, що завжди мав коханок, з якими ніколи не знаходив спільної мови. Вони були ніби ілюстрації до несподіваних моїх ідей, карикатури на мій настрій, тобто, по суті, лише приклади моєї нездатности мати природні взаємини з людьми. Уже це свідчить про те, як людина ставиться до самої себе. Власне, я завжди знаходив собі коханок, які мені не подобались…

 — О, щодо цього ти маєш цілковиту рацію! — перебила його Аґата. — Якби я була чоловіком, то не відчувала б жодних докорів сумління через те, що поводилася б із жінками казна-як. Я б теж бажала їх лише через своє недбальство і з подиву.

 — Правда? Дуже мило з твого боку!

 — Жінки — кумедні паразити. Життя чоловіка вони ділять разом із собакою. — Аґата заявила про це без будь-якого морального обурення. Очі в неї були заплющені, вона відчувала приємну втому, рано лягла, й Ульріх, прийшовши сказати їй на добраніч, побачив, як сестра лежить на його місці в ліжку.

Але це було те саме ліжко, де півтора дні тому лежала Бонадея. Мабуть, тому Ульріх знов і завів мову про своїх коханок.

 — Але цим я хотів лише нагадати про свою нездатність до бодай трохи обґрунтованих взаємин із самим собою, — ще раз промовив він, усміхнувшись. — Якщо мене й може щось зацікавити, то це — ланка певного взаємозв’язку, суголосна якій-небудь ідеї. Сам факт я, власне, волів би бачити вже в минулому, в пам’яті; марнувати на нього емоції зараз — це, як на мене, річ малоприємна і до смішного недоречна. Отак стоїть справа, якщо спробувати змалювати тобі себе без поблажливости. А найперша й найпростіша ідея, принаймні замолоду, полягає в тому, що ти — мерзотник, якого світ іще не бачив, але очікував. Та коли тобі вже за тридцять, це минає! — Він на хвилю замислився, потому сказав: — Ні! Про себе розповідати дуже важко! Адже я, власне, мав би сказати, що жодної постійної ідеї ніколи не тримався. Така мені не траплялася. Ідею треба було б любити, як жінку. Раювати, коли повертаєшся до неї. І вона завжди в тобі! І ти шукаєш її в усьому, крім себе! Таких ідей я ніколи не знаходив. З так званими великими ідеями в мене завжди були стосунки, як у чоловіка з чоловіком. Можливо, і справедливо званими так. Я не вважав, що народжений підкорятися, вони спонукали мене скидати їх і ставити на їхнє місце нові. Так, мабуть, саме ці ревнощі привели мене в науку, закони якої люди шукають спільно й також не вважають непорушними! — Він знову примовк і засміявся — чи то із самого себе, чи то зі своєї розповіді. — Та хай там що, — споважнів він, — але я, не пов’язуючи з собою жодної ідеї чи пов’язуючи з собою будь-яку, помалу забув, як треба по-справжньому сприймати життя. Багато глибше воно хвилює мене, по суті, тоді, коли я читаю про нього в романі, де його підпирає яка-небудь концепція. Та коли я збираюся жити ним в усій його ґрунтовності й повноті, воно щоразу починає здаватися мені вже застарілим і по-старомодному детальним, а щодо ідей — відсталим. І я не думаю, що тут справа в мені. Адже більшість людей нині не відрізняються одне від одного. Щоправда, багато хто дурить сам собі голову тим, нібито життя дарує йому страшенно велику радість, — це так, як ото учнів молодших класів учать перестрибувати через квітничок, приховуючи за цим певний намір, і діти це відчувають. Насправді вони здатні так само спокійнісінько заподіяти одне одному смерть, як і щиро поладнати між собою. Адже наш час, безперечно, не сприймає серйозно подій і пригод, якими він переповнений. Коли вони стаються, то викликають схвильованість. Але тоді вони одразу спричиняють і нові події, таку собі кровну помсту подій, необхідність проказати всі літери абетки від «б» до кінця, тому що вже сказано «а». Але в таких подіях нашого життя менше життя, ніж у книжці, тому що їх не пов’язує ніякий сенс.

Так казав Ульріх. Навмання. То з таким настроєм, то з таким. Аґата не відповідала; очей вона все ще не розплющувала, проте всміхалася.

Нарешті Ульріх промовив:

 — Уже й не пригадую, про що я тобі розповідав. Схоже, повернутися на початок мені вже не пощастить.

Вони хвилю помовчали. Ульріх міг пильніше придивитися до обличчя сестри, незахищене поглядом її очей. Воно лежало перед ним латкою голого тіла, як лежать жінки, коли збираються гуртом у жіночій купальні. Природний жіночий цинізм, залишений без охорони, цинізм цього видовища, не розрахованого на чоловіка, все ще справляв на Ульріха незвичний вплив, хоч і давно вже не такий глибокий, як у перші дні їхньої першої зустрічі, коли Аґата відразу наполягла на своєму сестринському праві розмовляти з ним по змозі без жодних сентиментальних манівців, позаяк він для неї, мовляв, — не такий самий чоловік, як решта. Ульріх пригадав, як у дитинстві жахавсь і воднораз чудувався, коли бачив на вулиці вагітну жінку чи матір, котра годувала дитину груддю; тоді таємниці, старанно приховувані від хлопчика, зненацька невимушено й випукло проступали на сонці. І, мабуть, рештки таких вражень він носив у собі ще довго-довго, бо раптом у нього зринуло таке відчуття, немовби тепер він цілком їх позбувся. Те, що Аґата була жінка й у своєму житті вже, певно, дещо побачила, йому уявлялося чимось приємним і вигідним; у розмові з нею не потрібно було стежити за собою так, як у розмові з молодою дівчиною; ба більше, йому видавалося зворушливо-природним те, що з дорослою жінкою, коли брати моральний бік, усе простіше. Крім того, він відчував потребу взяти її під захист і за що-небудь віддячити їй яким-небудь добром. Він поклав собі зробити для неї все, що тільки в його змозі. Він навіть вирішив підшукати їй нового чоловіка. І ця потреба чинити добро майже непомітно для нього повернула йому втрачену нитку розмови.

 — Наше себелюбство, мабуть, зазнає змін у період статевого визрівання, — несподівано сказав він. — Адже тоді такий собі луг ніжности, де ми доти гралися, йде під косу, і з нього виходить корм для одного досить певного інстинкту.

 — Щоб корова давала молоко! — грубо і з гідністю, але не розплющуючи очей, докинула після невеличкої паузи Аґата.

 — Авжеж, усе це між собою, мабуть, пов’язане, — промовив Ульріх і повів далі: — Отож у нашому житті настає такий момент, коли воно втрачає майже всю свою ніжність, і вона зосереджується на тому одному-єдиному пункті, який потім так і лишається нею перевантажений. Чи не здається й тобі, що це — те саме, коли б повсюди на землі стояла жахлива засуха, а десь в одному-єдиному місці безперестанку лив дощ?!

 — Мені здається, в дитинстві я так любила своїх ляльок, як ніколи в житті не любила жодного чоловіка, — відповіла Аґа-та. — Коли ти поїхав, я знайшла на горищі коробку з колишніми своїми ляльками.

 — І що ти з ними зробила? — поцікавився Ульріх. — Роздарувала?

 — Кому б я їх дарувала? Я влаштувала їм у грубі кремацію, — відказала вона. Ульріх пожвавішав:

 — Коли я згадую про свою ранню-ранню пору, то мені хочеться сказати, що тоді між внутрішнім і зовнішнім світами майже не було поділу. Коли я намагався навкарачки до чого-небудь доп’ястися, воно летіло до мене на крилах; а коли ставалося що-небудь важливе для нас, то хвилювалися не лише ми — закипали навіть самі речі. Не хочу стверджувати, що в таких випадках ми були щасливіші, ніж згодом. Адже тоді ми ще не належали самі собі; нас, по суті, ще не було взагалі; особистий стан кожного з нас іще не був чітко відмежований від стану світу. Це звучить дивно, але все ж таки це правда, якщо я скажу, що наші почуття, наші бажання, та й самі ми не були ще цілком у собі. Ще дужче здивує, коли я з таким самим правом скажу: ще не цілком від себе відійшли. Адже якщо сьогодні ти, вважаючи, що цілком належиш собі, як виняток раптом спитаєш себе, хто ти, власне, така, то зробиш саме таке відкриття. Ти завжди бачитимеш себе збоку, немовби яку-небудь річ. І виявиш, що за одних обставин ти злишся, а за інших — сумуєш, як ото, буває, пальто в тебе один раз мокре, а іншим разом — аж парке. Спостерігай скільки завгодно, а зазирнути тобі пощастить лише в те, що позаду тебе, не далі, і в жодному разі не в те, що в самому тобі. Роби що завгодно, а ти однаково лишатимешся поза собою, і винятки з цього становлять лише ті нечисленні моменти, коли про тебе можуть сказати: «Він вийшов із себе». Щоправда, ми, повироставши, вже маємо змогу винагородити себе тим, що при будь-якій нагоді, коли це нам приємно, дозволяємо собі подумати: «Я є». Ти бачиш автомобіль, і тобі якимсь чином невиразно спливає на думку: «Я бачу автомобіль». Ти кохаєш чи сумуєш і бачиш, що кохаєш чи сумуєш ти. Але в повному розумінні немає ні того автомобіля, ні твого суму, ні твого кохання, ані цілком тебе самого. Вже немає нічого цілком такого, яким воно було колись у дитинстві. Усе, чого ти торкаєшся — аж до самісінького твого нутра, певною мірою застигає, щойно тобі вдається стати «особистістю», і зостається лише огорнена винятково й суто зовнішнім буттям, примарна, туманна ниточка самовпевнености й похмурого себелюбства. Що тут не так? Складається враження, немовби щось можна ще повернути! Адже ніхто не стверджуватиме, нібито маленький хлопчик відчуває що-небудь не так, як дорослий чоловік! Я не маю на це жодної остаточної відповіді, хоч яка-небудь окрема думка з цього приводу в мене й знайшлася б. Але я вже давно дав відповідь на це тим, що розлюбив отакі «Я є» й отакий світ.