Розділ «Книга друга»

Щойно він це сказав, сестра знову прикрила очі віялами повік і зі схованою за ними готовністю дала йому говорити далі самому. А може, то лише здавалося, що вона заплющила очі. В кімнаті стояли сутінки; ввімкнене світло не так увиразнювало речі довкола, як, падаючи на них ясними плямами, розмивало їхні обриси. Ульріх повів далі:

 — Так само, як міф про поділ людини, можна згадати й Піґмаліона, Гермафродита чи Ізіду й Осіріса, адже це — щоразу те саме, тільки на інший лад. Ця потреба в двійникові другої статі стара, як світ. Вона прагне кохання істоти, котра була б цілком схожа на нас, та все ж не така, як ми, прагне чарівного створіння, котрим є ми, але котре й саме лишалося б чарівним створінням, а насамперед духом самостійности й незалежности перевершувало б усі наші вимисли. Цю мрію про флюїд життя, який, незалежно від обмежень фізичного світу, виявляється у двох однакових формах, самотня алхімія породжувала в ретортах людських голів уже безліч разів…

Ульріх затнувся; йому вочевидь спало на думку щось таке, що завадило говорити далі, і він завершив такими, майже непривітними словами:

 — Адже сліди цього ще трапляються навіть серед звичайнісіньких, буденних обставин кохання — у привабливості, пов’язаній з кожною переміною, з кожним перевдяганням, так само як і в значенні відповідности й повторення себе в комусь іншому. Невеличкі чари зостаються чарами, незалежно від того, бачиш уперше голою яку-небудь жінку чи вперше в закритій сукні дівчину, котру доти звик бачити голою, і всі глибокі, відчайдушні любовні пристрасті пов’язані з тим, що людина придумує собі, нібито її найпотаємніше «я» підглядає за нею із-за завісок чужих очей.

Це звучало так, немовби він просив її не переоцінювати того, про що вони розмовляли. Аґата, однак, ще раз згадала про те, якою блискавкою її вразив подив, коли вони вперше побачили одне одного в однаковому домашньому одязі, немовби повбиралися на маскарад. І вона відповіла:

 — Виходить, таке триває вже тисячі років. Та хіба це легше зрозуміти, якщо його пояснювати з погляду двох ілюзій?!

Ульріх мовчав.

А по хвилі Аґата радісно сказала:

 — Але ж у снах так воно й буває! Там усе ж таки іноді бачиш себе чимось іншим. Або зустрічаєш себе у вигляді чоловіка. І тоді ставишся до нього так добре, як ніколи не ставишся до себе самої. Ти, мабуть, скажеш, що то — сни сексуальні, але мені здається, що це феномен багато давніший.

 — І часто тобі сняться такі сни? — поцікавився Ульріх.

 — Іноді. Рідко.

 — А мені такі не сняться ніколи, — зізнався він. — Я таких снів не бачив уже цілу вічність.

 — А проте якось ти розповідав мені, — промовила Аґата, — здається, то було на самому початку, ще там, у колишньому нашому будинку, — що тисячі років тому людина справді мала інші переживання і враження!

 — А-а, ти маєш на увазі видіння, здатне «брати» й «давати»? — відказав Ульріх і всміхнувся, хоч Аґата цього й не бачила. — Дух, здатний бути «охопленим» і «охоплювати» сам? Авжеж, я, звісно, мав би говорити й про цю загадкову двостатевість душі. А втім, про що б і не мав я говорити? Щось від цього проглядає в усьому. Навіть будь-яка аналогія не позбавлена решток чарів бути однаковим і бути неоднаковим. Але хіба ти не помітила: в усіх тих різновидах поведінки, про які ми розмовляли, у снах, у міфі, в поезії, в дитинстві й навіть у коханні більшу частину почуттів покриває брак тямущости, тобто брак реальности.

 — Виходить, насправді ти в це не віриш? — спитала Аґата. Ульріх нічого не відповів. Але по хвилі сказав:

 — Якщо це перекласти на жахливу нинішню мову, то те, чого сьогодні, як кожне вважає, страшенно мало, можна назвати відсотком участи людини в її переживаннях і вчинках. У снах здається, нібито це становить усі сто відсотків, а наяву не набереться й половини! Адже сьогодні ти це відразу завважила з вигляду мого житла; але мої взаємини з людьми, з якими ти ще познайомишся, точнісінько такі самі. Одного разу — якщо не помиляюся, то було справді в розмові з однією жінкою і прийшлося, додам, дуже до речі, — я назвав це акустикою порожнечі. Коли голка падає на підлогу в порожній, без меблів, кімнаті, то у звуці від її падіння є щось надмірне, ба навіть безмірне. Але те саме стається й тоді, коли порожнеча панує поміж людьми. У такому разі не знаєш — ти кричиш чи стоїть мертва тиша. Бо все неправедне й фальшиве, як тільки ти, зрештою, не маєш чого йому протиставити, набуває притягальної сили надзвичайної спокуси. Тобі теж так здається? Але даруй, — урвав він себе, — ти, мабуть, стомилася, а я не даю тобі відпочити. Схоже на те, що в моєму побуті й у моєму оточенні тобі багато чого припаде не до смаку.

Аґата розплющила очі. Її погляд, так довго схований, виражав щось таке, що було вкрай важко збагнути й що співчутливо розливалося, як відчув Ульріх, усім його тілом. І він раптом повів далі:

 — Коли я був молодший, то намагався саме в цьому вбачати певну силу. Немає чого протиставити життю? Гаразд, тоді нехай саме життя втікає від людини в її творіння! Оце десь так я й міркував. І є ж бо, мабуть, і щось могутнє в бездушності й безвідповідальності нинішнього світу. Принаймні тут є щось від невігластва нашого століття, адже й століття, зрештою, як і роки зростання, бувають незрілі. І, як і всі молоді люди, спершу я з головою занурився в роботу, у пригоди й утіхи; мені здавалося: що робити — однаково, аби лиш на повну силу. Пригадуєш, якось ми розмовляли про «мораль досягнення»? Вона — вроджений наш взірець, на який ми й орієнтуємось. Та що старшим стаєш, то виразніше усвідомлюєш: цей нібито надлишок, ця незалежність і гнучкість у всьому, ця суверенність рушійних частин і часткових рушіїв — зокрема й суверенність твоїх власних проти тебе самої, а також твоя суверенність проти світу, — одне слово, що все, що ми, «люди сучасні», вважали силою й характерною своєю природною рисою, — по суті, не що інше, як слабкість цілого перед його частинами. Пристрастю й волею тут нічого не вдієш. Тільки-но спробуєш зануритись у що-небудь з головою, цілком, аж глядь — тебе вже знов вихлюпнуло на край. Нині це переживаєш в усьому, що переживаєш!

Аґата, тепер із розплющеними очима, очікувала, що з його голосом ось-ось щось станеться; та коли нічого такого не сталося й братова мова урвалась, як стежка, що збігає з дороги й уже на неї не повертається, вона промовила:

 — Виходить, твій досвід свідчить про те, що діяти справді з переконань не можна й не можна буде ніколи. Під переконаннями, — уточнила вона, — я маю на увазі не якусь там науку й не моральну муштру, якій нас піддали, а відчуття, що ти у злагоді із собою і з усім на світі, відчуття, ніби щось таке, що досі було порожнє, вже наповнене по самі вінця, я маю на увазі, щось таке, з чого виходиш і куди повертаєшся. Ох, та я й сама не знаю, що маю на увазі, — різко урвала вона себе. — Я сподівалася, що ти мені це поясниш!