Розділ «Книга друга»

Тоді Ульріх завважив, що якби зробив був інакше, то вийшло б, мабуть, іще гірше.

 — Терпіти не можу помешкань, обставлених за душевними мірками, — сказав він. — У такому разі мені здавалося б, що я замовив в інтер’єрника й самого себе!

На це Аґата відповіла:

 — Я теж боюся таких помешкань.

 — І все ж так воно лишатися не може, — рішуче заявив Ульріх.

Він сидів поруч із нею за столом, і вже те, що тепер їм доведеться завжди їсти разом, тягло за собою цілу купу запитань. По суті, він був просто вражений, усвідомивши, що віднині багато чого справді має змінитися; в його очах це було небачене досягнення, якого від нього очікують, і попервах завзяття йому, як це буває з кожним новеньким, не бракувало.

 — Самотня людина, — відповів він на поблажливу готовність сестри лишити все так, як є, — може мати слабкість; серед решти її властивостей цієї й не видно, вона в них розчиняється. Та коли яку-небудь слабкість ділять двоє, то порівняно з властивостями, які в них не спільні, ця слабкість набуває подвійної ваги й наближається до бажаного переконання.

Аґата так не гадала.

 — Інакше кажучи, як братові й сестрі нам не можна робити багато чого такого, що ми дозволяли собі порізно. Але ж саме тому ми й з’їхалися.

Аґаті це сподобалося. Однак неґативне потрактування — нібито з’їжджаються люди лише задля того, щоб чогось не робити, — її не вдовольнило, і по хвилі вона, повертаючись до меблів, замовлених у дорогих поставників, сказала:

 — Усе ж таки я цього до кінця не розумію. Навіщо ж, власне, ти так усе влаштовував, якщо це, на твою думку, була помилка?

Ульріх бачив веселі очі сестри і вдивлявся в її обличчя; над трохи пом’ятою подорожньою сукнею, якої вона ще не перевдягла, це обличчя раптом видалося йому сріблисто-гладеньким і таким навдивовижу реальним, що було від нього однаково й близько, й далеко або що близькість і далекість у цій реальності сходили нанівець, як ото, бува, над сусідським дахом з небесної далини зненацька з’являється місяць.

 — Навіщо я так зробив? — перепитав він, усміхаючись. — Уже й не пригадую. Мабуть, через те, що так само легко можна було зробити й по-іншому. Я не відчував відповідальности. Я мав би менше шансів пояснити тобі, що безвідповідальність, з якою ми тепер живемо, вже б могла бути щаблем до нової відповідальности.

 — Яким чином?

 — Ох, та будь-яким. Ти ж бо знаєш: життя окремої людини — це, мабуть, дише невеличке відхилення в той чи той бік від найімовірнішого середнього значення певного ряду. Ну, і таке інше.

З усього цього Аґата чула лише те, що розуміла.

 — Так і виходить оте «досить мило» та «дуже мило», — промовила вона. — Скоро вже й не відчуватимемо, як гидко живемо. Та часом аж моторошно стає, немовби раптом прокидаєшся від летаргійного сну й бачиш, що лежиш у морзі!

 — А як був обставлений твій дім? — спитав Ульріх.

 — По-міщанському. По-гаґауерському. «Дуже мило». Так само фальшиво, як і твій.

Тим часом Ульріх узяв олівця й накидав ним на скатерці план будинку й новий розподіл кімнат. Він зробив це так легко і швидко, що Аґата, по-хазяйському спробувавши захистити рукою скатерку, спізнилася, й урешті її рука марно лягла на його руку. До ускладнень знов дійшло аж тоді, коли довелося визначати принципи умеблювання.