Розділ «Книга друга»

 — Звичайно, не заперечуватиму!

 — Гаразд. Але в сексуальних стосунках для повноти щастя потрібно, щоб партнери були рівне з рівним. Якщо хочеш, щоб обійми твого партнера в коханні завершилися успіхом, треба визнати його рівноправним, а не дивитися на нього, лише як на безвольне продовження самого себе, — провадила вона, вдавшись до манери висловлюватися своєї наставниці, як ото, бува, на слизькій поверхні мимоволі з переляку піддаються інерції власного руху. — Бо коли вже й жодні інші людські стосунки не терплять постійного пригнічення й пригнічености, то статеві — й поготів!…

 — Ого! — відказав Ульріх.

Бонадея стиснула його руку вище ліктя, й очі її зблиснули, мов летюча зірка.

 — Мовчи! — видихнула вона. — Усім вам бракує самостійно набутого знання жіночої психіки! І якщо ти хочеш, щоб я й далі розповідала про твою кузину… — Але цієї миті сили її вичерпались, і тепер очі в неї зблиснули, наче в тигриці, повз чию клітку проносять м’ясо. — Ні, я не можу чути про це вже й сама! — вигукнула вона.

 — Невже вона й справді так говорить? — спитав Ульріх. — Вона й справді так сказала?

 — Та я що Божого дня тільки й чую, що «сексуальна практика», та «вдалі обійми», та «животрепетні моменти кохання», та «залози», та «секреція», та «притлумлені бажання», та «еротичне тренування» й «реґулювання статевого потягу»! Либонь, кожне має ту сексуальність, на яку він чи вона заслуговує, принаймні так стверджує твоя кузина. Але невже я доконче заслуговую на таку високу?!

Вона затримала своїм поглядом Ульріхів погляд.

 — Гадаю, що ні, — неквапно відповів її приятель.

 — Зрештою, можна ж бо й сказати, що моя багата емоційна обдарованість свідчить про особливо цінні фізіологічні властивості? — спитала Бонадея, щасливо-двозначно всміхаючись.

До відповіді вже не дійшло. Коли по досить тривалому часі Ульріх відчув у собі якийсь спротив, крізь просвіти у фіранках іскрився живий день, і досить було поглянути в бік вікон, як затемнена кімната починала скидатися на склеп почуттів, що до невпізнання всохлися. Бонадея лежала із заплющеними очима, не подаючи жодних ознак життя. Відчуття, які тепер давало їй власне тіло, певною мірою нагадували відчуття дитини, впертість якої зламано дубцем. Кожна латочка її тіла, донесхочу ситого й розбитого, очікувала ніжности морального прощення. Від кого? Певна річ, не від чоловіка, в чиєму ліжку вона оце лежала і кого недавно благала вбити її, тому що хіть її годі було вгонобити ані жодними новими, ані ще натужнішими зусиллями. Очей вона не розплющувала, щоб не бачити його. Вона лише спробувала подумати: «Я лежу в його ліжку!» Цю фразу та ще одну: «Я вже не дам прогнати мене звідси!» доти вона викрикувала подумки; тепер обидві ці фрази просто виражали ситуацію, з якої годі було вийти без прикрих прецедентів, що її ще очікували. Бонадея неквапно, спроквола повернула свої думки до того місця, де вони урвалися.

Вона згадала про Діотиму. Помалу на пам’ять спадали слова, цілі фрази й уривки фраз, але переважно це було лише відчуття задоволення своєю присутністю, коли в розмовах довкола бриніли, проносячись повз її вуха, такі незрозумілі слова (їх навіть важко було запам’ятати), як гормони, миґдалики, хромосоми, зиготи чи внутрішня секреція. Бо, щойно їх розмивало наукове освітлення, цнотливість її навчительки не знала жодних меж. Діотимі нічого не варто було сказати в колі своїх слухачів: «Статеве життя — це не ремесло, яке можна опанувати, воно має завжди лишатися для нас високим мистецтвом, і його нам судилося опанувати в самому житті!» — але воднораз не відчувати нічого ненаукового, як тоді, коли в запалі говорила про «стимулюючий» чи «вагомий момент». І такі ось вирази її учениця пригадувала тепер з усією точністю. Критичний аналіз обіймів, з’ясування їхнього фізичного аспекту, ерогенні зони, шлях до найвищого задоволення жінки, дисципліновані, уважні до своєї партнерки чоловіки… Ще якусь годину тому Бонадея почувалася підло ошуканою цими науковими, інтелектуальними, піднесено-шляхетними термінами, які зазвичай викликали в неї захват. Те, що такі слова мають значення не лише для науки, а й для почуттів, вона, на свій подив, усвідомила аж тоді, коли з їхнього залишеного без уваги емоційного боку вже шугонуло полум’я. І тоді вона зненавиділа Діотиму. «Про такі речі говорити так, що від них уся втіха пропадає!» — подумала вона й, охоплена страшним бажанням помсти, вже майже не сумнівалася, що Діотима, сама маючи чотирьох чоловіків, їй, Бонадеї, анічогісінько не дозволяє й отак дурить їй голову. Атож, просвіта, за допомогою якої сексологія покладає край темним підступам статі, Бонадеї й справді видалася Діотиминими інтрижками. Тепер вона не розуміла цього так само, як своєї палкої туги за Ульріхом. Вона спробувала відновити в пам’яті хвилини, коли розбурхалися всі її думки й почуття. Приблизно так, мабуть, не може збагнути себе людина, що сходить кров’ю, коли згадує про свою нетерплячку, яка спонукала її зірвати із себе пов’язку! Бонадеї спав на думку граф Ляйнсдорф, який подружнє життя назвав високим служінням, а Діотимині книжки, де йшлося про подружнє життя, порівняв із раціоналізацією службових стосунків; на думку їй спав мультимільйонер Арнгайм, який відродження подружньої вірности за допомогою ідеї тіла назвав справжнім велінням часу; спали їй на думку й багато інших знаменитих чоловіків, що з ними вона познайомилася за цей час і вже навіть не пригадувала, гладкі вони чи худі, короткі в них ноги чи довгі. Бо вона бачила в них лиш осяйне поняття знаменитости, і його доповнювала невиразна фізична маса на взірець того, як смаженій тушці молодого голуба надає змісту добре натоптана начинка з городини, що прожилками просвічується крізь ніжну шкірку. Міркуючи про все це, Бонадея заприсягалася собі, що вже повік не стане здобиччю тих раптових штормів, які збивають докупи високе й низьке, і присягалася так ревно, що духовним зором, не маючи жодної фізичної певности, вже бачила себе, якщо тільки вона суворо дотримуватиметься власних намірів, коханою найкращого, найшляхетнішого з усіх чоловіків, котрого вибере собі з-поміж залицяльників своєї великої подруги. Та позаяк наразі не можна було заперечувати, що вона, до того ж іще сяк-так одягнена, лежала в Ульріховому ліжку, не бажаючи розплющувати очей, то це глибоке відчуття добровільного самоприниження, замість і далі давати втіху, обернулося на жалюгідне роздратування й злість.

Глибока причина пристрасти, через яку Бонадеєне життя поділялося на такі протилежності, полягала не в чуттєвості, а в шанолюбстві. Про це розмірковував Ульріх, який добре знав свою подругу; він мовчав, щоб не викликати її докорів, і розглядав її обличчя, яке ховало від нього свій погляд. Первісна форма всіх її палких жадань уявлялася йому жаданням почестей, яке заблукало й потрапило не в ті канали, навіть буквально не в ті нервові канали. А й справді, чому соціальне шанолюбство в намірах побивати рекорди, яке зазвичай має право тріумфувати, коли випивають найбільше пива чи поначіплюють на шию найбільших коштовних каменів, — чому це шанолюбство не могло коли-небудь виявитися й так, як у Бонадеї, — німфоманією?! Щоправда, тепер, коли це сталося, вона цю форму покаянно відкинула, він це бачив і добре розумів, що саме глибока Діотимина неприродність Бонадеї, чиє тіло й без сідла завжди вмів осідлати диявол, мала б імпонувати, здаватися райською. Він розглядав її очні яблука, які, вгамувавшись, важко лежали в своїх улоговинах; він бачив перед собою її смаглявий, зухвало-кирпатий ніс і почервонілі ніздрі з гострими краями; він трохи збентежено розглядав різноманітні лінії цього тіла: ту, де на гладенькому корсеті ребер лежала велика, кругла грудь; ту, де з цибулини клубів виростала прогнута спина; розглядав лінію гострих, цупких клавіш нігтів поверх м’яких пучок. А коли він нарешті довго і з відразою заходився придивлятись до кількох невеличких волосин, що стриміли перед його очима з ніздрів коханки, на нього також наринули спогади про те, якою звабою ще недавно була для його жадань ця сама людина. Поривчасто-двозначна усмішка, з якою Бонадея прийшла «порозумітися», невимушеність, з якою вона відкидала всі докори чи повідомляла що-небудь новеньке про Арнгайма, ба навіть майже дотепна цього разу точність її спостережень… Вона справді змінилась на краще, стала, здавалося, більш незалежною, сили, що підносили її вгору й кидали вниз, почувалися в ній урівноваженіше й вільніше, і Ульріха, який останнім часом дуже страждав від власної серйозности, ця відсутність у неї морального тягаря цілюще освіжила; він ще й тепер відчував, як радо слухав її тоді й спостерігав за грою її обличчя, що нагадувала гру сонця й хвиль. І раптом, поки очі його ще розглядали тепер уже спохмурніле Бонадеїне обличчя, йому спало на думку, що злими можуть бути, власне, лише люди серйозні. «Люди веселі, — міркував він, — від цього, можна вважати, просто застраховані. Це так само, як злодій в опері завжди співає басом!» Якимсь підозрілим чином це означало й для нього, що глибоке й похмуре між собою пов’язані; адже нема сумніву в тому, що будь-яка провина стає легшою, якщо її припустилася весела людина «через свою легковажність»; а з другого боку, можливо, що це стосується лише кохання, де спокусники мляві й нерішучі спричиняють біди куди руйнівніші й непростиміші, ніж легковажні, навіть якщо одні й другі роблять просто те саме. Отак він розмірковував і був не лише розчарований тим, що година кохання, легко розпочавшись, завершувалася сумно, але й несподівано пожвавішав.

За всім цим Ульріх якось непомітно для себе забув про теперішню Бонадею; в задумі повернувшись до неї спиною й підперши рукою голову, він дивився крізь стіни на щось далеке-далеке, коли оце його глухе мовчання спонукало її нарешті розплющити очі. Цієї хвилини він, ні про що не здогадуючись, міркував про те, як одного разу перервав був поїздку, не доїхавши туди, куди хотів, бо той прозорий день по-звідницькому скинув таємниче покривало з околиць, спокусив його вийти зі станції на прогулянку, а коли настала ніч, облишив без речей у якомусь містечку, де він саме опинився, проблукавши кілька годин. Ульріх узагалі, як йому пригадувалося, завжди схильний був завіюватися хтозна-куди й на хтозна-скільки часу і ніколи не повертатись тим самим шляхом; і раптом один дуже далекий спогад, що належав до того періоду його дитинства, куди він зазвичай ніколи не діставався, пролив світло на його життя. Крізь шпарину незмірно короткого часу він, здалося йому, знову відчув оте загадкове бажання, що тягне дитину до речі, яку вона бачить і хоче її торкнутися чи навіть стромити до рота, на чому й завершуються, немовби зайшовши в глуху вуличку, всі чари; і стільки ж, мабуть, часу йому здавалося, ніби точнісінько таке саме, не краще й не гірше, і те бажання дорослих, яке вабить їх у далеку далину, щоб зробити її близькою, бажання, що володіло й ним самим і, судячи з його лише трохи замаскованої допитливістю беззмістовности, вочевидь вирізнялося якоюсь необхідністю; і втретє тло цієї картини обернулося, нарешті, на той сповнений нетерпіння й розчарування епізод, в який, хоч обоє вони цього й не прагнули, вилилося їхнє нинішнє побачення. Оце вилежування поруч у ліжку тепер видалося йому таким по-дитячому наївним і безглуздим, що далі вже нікуди. «Але що ж можна цьому протиставити — оту застиглу, повітряно-безмовну любов до далекої далини, таку саму безплотну, як день ранньої осени? — спитав він себе. — Теж, мабуть, просто своєрідна дитяча гра, — із сумнівом подумав він і пригадав кольорові картинки з тваринами, картинки, що їх у дитинстві він любив палкіше, ніж оце сьогодні свою подругу. Але Бонадея надивилася на його спину вже досить для того, щоб усвідомити свій неталан, і сказала йому:

 — Це все через тебе!

Ульріх з усмішкою обернувся до неї і, не довго думаючи, відповів:

 — За кілька днів приїде моя сестра й зостанеться жити в мене. Я тобі вже казав? Ми тоді навряд чи зможемо зустрічатись.

 — Надовго? — спитала Бонадея.

 — Надовго, — відповів Ульріх і знов усміхнувся.

 — То й що? — сказала Бонадея. — Хіба це — перешкода? Чи не хочеш ти переконати мене, що сестра не дозволить тобі мати коханку?