Розділ «Книга друга»

 — Кларисо! — твердо промовив Вальтер. — Ти не смієш нічого робити без мого дозволу; юридично я твій чоловік і опікун.

Такий тон був для неї новий. Вона відвернулася від нього, спантеличено ступила кілька кроків.

 — Кларисо! — вигукнув навздогін їй Вальтер і підхопився, щоб рушити вслід за нею. — Я таки щось робитиму проти божевілля, яке завелося в нашому домі!

Цієї миті Клариса збагнула, що цілюща сила її рішення дається взнаки вже й у тому, як прибуває сили у Вальтера. Вона крутнулася на п’ятах і спитала:

 — Що ж ти робитимеш?!

Блискавка з її приспущених повік ударила в його вологі, широко розплющені карі очі.

 — Послухай, — заспокійливо мовив він, відступаючи, бо її вимога дати конкретну відповідь застала його зненацька, — оця інтелектуальна схильність до всього нездорового, жахливого й сумнівного сидить-бо в усіх нас, людях духовних, але.

 — Але ми розв’язуємо філістерам руки! — урвала його, тріумфуючи, Клариса. Тепер вона рушила за ним, не зводячи з нього погляду. Вона відчувала, як його проймає й долає її цілюща сила. Серце її раптом сповнилося якоюсь дивною й невимовною радістю.

 — Але ми не здіймаємо навколо цього такого галасу, — пробурмотів Вальтер, невдоволено завершуючи свою фразу.

За спиною внизу, де закінчується піджак, він відчув якусь перешкоду; сягнувни туди рукою, намацав край одного з тих тонконогих легких столиків, які стояли в помешканні й раптом видалися йому примарними. Вальтер збагнув, що коли поточиться ще далі, то зрушить з місця столика й стане посміховиськом. Тож він поборов у собі це раптове бажання опинитися якомога далі від цієї боротьби — десь на порослому густою зеленню лузі, під розквітлими фруктовими деревами й серед людей, здорові веселощі яких омили б і очистили його рани. Це було спокійне, тверде бажання в оздобі жінок, які у вдячному захваті прислухалися до кожного його слова. І тієї миті, коли Клариса ступила до нього ближче, він сприйняв її, по суті, як страхітливий тягар, що може лише приверзтися вві сні. Але Клариса, на його подив, не кинула: «Ти — боягуз!», а сказала:

 — Вальтере! Чому ми такі нещасні?!

Почувши цей звабливий, прозірливий голос, Вальтер відчув, що його нещастя з Кларисою не замінить йому ніяке щастя з жодною іншою жінкою.

 — Ми маємо бути нещасні! — відповів він у такому самому пориві почуттів.

 — Ні, ми не мали б такими бути! — м’яко запевнила його Клариса.

Вона схилила голову набік, намагаючись знайти щось таке, що його переконало б. Загалом не мало навіть значення, що це буде; вони стояли одне перед одним, як день без вечора, день, що година за годиною віддає свій вогонь, а цього вогню не меншає.

 — Ти зі мною погодишся, — врешті почала вона так само нерішуче, як і вперто, — що по-справжньому великі злочини стаються не через те, що їх скоюють, а через те, що їм дають скоїтись!

Вальтер уже знав, звичайно, чого слід очікувати далі, і це його глибоко розчарувало.

 — О Господи! — нетерпляче вигукнув він. — Я ж бо також розумію, що байдужість і легкість, з якою нині можна заспокоїти своє сумління, занапащають багато більше людських життів, ніж чия-небудь зла воля! І можна тільки подивуватися словам, які ти зараз скажеш: мовляв, тому перше ніж зробити будь-який крок, кожне має загострити своє сумління й щонайретельніше цей крок зважити.

Клариса урвала його тим, що вже розтулила була рота, але потім передумала й не відповіла нічого.

 — Адже я теж замислююся про те, що серед людей допускають бідність, голод, усілякий занепад, про обвали в шахтах, де директори заощаджують на техніці безпеки, — розгублено провадив Вальтер, — і щодо всього цього з тобою вже погоджувався.