Розділ «Книга друга»

 — Саме в цьому я й хочу тебе переконати, — відповів Ульріх. Бонадея засміялася.

 — Сьогодні я прийшла до тебе просто так, без ніякого наміру, а ти навіть не дав мені розповісти все до кінця! — дорікнула вона йому.

 — Натура в мене влаштована, як та машина, що безперервно знецінює життя! — відповів Ульріх. — Мені хочеться коли-небудь стати іншим!

Зрозуміти Ульріха Бонадея ніяк не могла, однак цієї хвилини норовливо згадала, що кохає його. Вона раптом перестала бути невгамовним привидом власних нервів, зробилася якоюсь переконливо природною і сказала просто:

 — Ти закрутив з нею роман!

За ці слова Ульріх її покартав і то суворіше, ніж хотів.

 — Я поклав собі довго не любити жодної жінки по-іншому, ніж так, ніби вона мені — сестра, — сказав він і змовк.

Його мовчання затяглося й справило на Бонадею враження глибшої рішучости, ні це, можливо, було в ньому закладено.

 — О, та ти ж збоченець! — раптом застережливо-пророчо вигукнула вона й підхопилася з ліжка, щоб якомога скоріше податися знов до Діотими, до її школи любовної премудрости, двері якої перед покаянно-посвіжілою блудницею стояли простодушно відчинені.

24. Аґата вже справді тут

Увечері цього дня надійшла телеграма від Аґати, а пополудні другого дня приїхала й вона сама.

Ульріхова сестра мала з собою лише кілька валіз — так, як вона й задумала: зоставити все в минулому; а проте число тих валіз не зовсім відповідало її намірам: «Викинь усе, що маєш, у вогонь — аж до черевиків!» Ульріх, почувши про ці наміри, розсміявся: вогню уникли навіть дві коробки з капелюшками.

На Аґатиному чолі проступив чарівний вираз образи й марних роздумів про неї.

Чи мав рацію Ульріх, коли висловив невдоволення таким недосконалим виявом почуттів, глибоких і прекрасних, — хтозна, бо це запитання Аґата обійшла мовчанкою; радість і рейвах, мимоволі викликані її приїздом, шуміли в неї у вухах і мерехтіли в очах, як танок під духовий оркестр. Вона була дуже весела й почувалася трохи розчарованою, хоч нічого певного й не очікувала, і, поки їхала сюди, навіть зумисне не важилася ні на що розраховувати. Вона лише враз відчула глибоку втому, пригадавши минулу ніч, коли до ранку не склепила очей. І зраділа, коли невдовзі Ульріх зізнався, що, одержавши її телеграму, вже не встиг перенести якусь свою зустріч, призначену на пообідню пору; він пообіцяв за годину повернутись і з милою, аж смішною, церемонністю влаштував сестру на канапі у себе в кабінеті.

Коли Аґата прокинулася, та година вже давно минула, а Ульріха не було. Кімнату поглинали глибокі сутінки, і все в ній здалося Аґаті таким чужим, що їй аж страшно стало на думку, що ось воно — нове життя, на яке вона так очікувала. Наскільки вона могла розгледіти, стіни були заставлені полицями з книжками, як колись у батьківському домі, а столи закидані паперами. Аґата з цікавістю прочинила двері й ступила до сусідньої кімнати. Тут її погляд упав на шафи з одягом, ящики для взуття, боксерську грушу, гантелі, шведську стінку. Вона рушила далі й знову наштовхнулася на книжки. Потім дійшла до одеколонів, есенцій, щіток і гребінців у ванній кімнаті, до братового ліжка, до мисливських прикрас у передпокої. Шлях її позначали спалахи й згасання світла, але Ульріх з волі випадку нічого цього не бачив, хоч і був уже вдома; він вирішив поки що сестру не будити, щоб вона якомога довше відпочила, й тепер зіткнувся з нею на сходах, коли підіймався з кухні; кухня була в підвалі, й користувався він нею рідко. Він шукав там для Аґати якогось поживку, бо цього дня в будинку через його непередбачливість не виявилося навіть найнеобхіднішої прислуги. Коли вони опинилися віч-на-віч, Аґата відчула, як доходять ладу доти хаотичні її враження, і їй стало так незручно, аж охопив розпач, і перше, що їй спало на думку, — це втекти. Була в цьому домі якась апатія, якесь нагромадження байдужости, і це її лякало.

Ульріх, завваживши це, вибачився й заходився жартома давати пояснення. Він розповів, як улаштовував це своє житло, докладно спинився на його історії, починаючи від оленячих рогів, що їх придбав, не бувши мисливцем, і завершуючи боксерською грушею, яку змусив перед Аґатою потанцювати. Аґата ще раз оглядала все так серйозно, що це аж викликало тривогу, й щоразу, коли вони переходили з кімнати в кімнату, навіть сторожко повертала назад голову. Від цього іспиту Ульріхові хотілося дістати задоволення, але в міру того як він далі показував своє житло, воно ставало йому чимраз неприємнішим. На поверхню спливало те, що звичка досі приховувала, — що мешкав він лише у справді необхідних кімнатах, а решта були немовби сяким-таким декором для них. Коли вони обійшли будинок і посідали, Аґата спитала:

 — То навіщо ж ти це зробив, коли воно тобі не до вподоби?

Брат пригощав її чаєм і всім, що знайшлося на кухні, намагаючись бодай із запізненням показати свою гостинність, щоб ця друга зустріч хоча б турботою про побут не поступалася першій. Бігаючи туди-сюди, він запевняв сестру:

 — У мене тут усе якесь тимчасове, якесь не таке й зі мною не має геть нічого спільного.

 — Чого ж, усе дуже мило, — втішила його Аґата.