Розділ «Книга друга»

 — Ось маємо будинок, — стояв на своєму Ульріх, — і треба обставити його по-новому, для нас обох. Але загалом це питання на сьогодні вже застаріло й утратило сенс. «Створити дім» — це однаково що оздобити вітрину, за якою більш нічого немає; нині суспільні й особисті стосунки для власного дому вже не досить міцні, ніхто вже не дістає справжнього задоволення, демонструючи про людське око постійність і сталість. Колись це робили, й кількістю кімнат, прислуги та гостей можна було показати, хто ти такий. А тепер майже всі відчувають, що безформне життя — це єдина форма, яка відповідає різноманітним бажанням і можливостям, що наповнюють життя, і молодь або віддає перевагу голій простоті, що нагадує театр без стільців чи крісел, або мріє про величезні валізи й змагання з бобслею, про тенісні чемпіонати й фешенебельні готелі край автостради з видом на затоку і з тихоплинною музичкою в номерах, яку можна робити й гучнішою, й тихішою.

Так він казав, казав досить спокійно, ніби провадив світську бесіду й перед ним сиділа чужа жінка; говорячи, він, по суті, намагався вибратись на поверхню, тому що в цій їхній зустрічі його бентежило поєднання завершености й початку.

Але сестра, вислухавши Ульріха, спитала:

 — То ти, отже, пропонуєш, щоб ми поселилися в готелі?

 — Та ні, в жодному разі! — поквапився запевнити її Ульріх. — Хіба що іноді, як кудись поїдемо.

 — А на решту часу поставимо собі на якому-небудь острові курінь або десь у горах зруб?

 — Ми влаштуємося, звичайно, тут, — відповів Ульріх поважно, як це такій розмові й годилося.

Їхня бесіда на хвилю урвалась; Ульріх підвівся й заходив туди-сюди кімнатою. Аґата вдала, ніби поправляє щось в облямівці сукні, й нахилила голову нижче від того рівня, на якому доти зустрічалися їхні погляди. Зненацька Ульріх спинився й силувано, але щиро промовив:

 — Аґато, люба моя, є коло питань, яке дуже широке, але не має центра. І всі ці питання зводяться до одного: «Як мені жити?»

Аґата встала й собі, але на нього все ще не дивилася. Тільки стенула плечима й сказала:

 — Треба спробувати! — До чола їй прилинула кров; та коли вона підвела голову, очі її пустотливо сяяли, й лише на щоках затримався рум’янець, немовби, пропливаючи, хмарка. — Якщо ми хочемо лишитися разом, — промовила вона, — то насамперед ти маєш допомогти мені розпакувати речі й розкласти їх, куди треба, а також допомогти мені переодягтися, бо покоївки я тут ніде не бачила!

Нечисте сумління знов електричним струмом ударило її братові в руки й ноги, ґальванізувавши їх, щоб вони зарухалися й під орудою Аґати і з її допомогою надолужили його неуважність. Він заходився спорожнювати шафи так, як ото мисливець патрає дичину, й пішов зі своєї спальні, поклявшись, що тепер вона належить Аґаті, а сам він, мовляв, уже десь знайде собі канапу. Ульріх жваво переносив хатні речі, які доти тихенько, мов квіти в декоративному саду, жили на своїх місцях, очікуючи єдиної переміни у своїй долі, коли їх вибере собі чиясь рука. На стільцях повиростали гори костюмів, а на скляних поличках у ванній кімнаті — після того, як там усі причандали для догляду за тілом були ретельно відсунуті в один бік, — утворилися чоловічі й жіночі відділення; і коли весь лад було більшою чи меншою мірою обернено на безлад, забутими на колишньому місці врешті лишилися тільки Ульріхові лискучі шкіряні пантофлі, що нагадували тепер ображену болонку яку викинули з її кошика, — жалюгідне видовище зруйнованого комфорту з його не менш приємною, аніж нікчемною природою. Але розчулюватися з цього приводу часу не було, бо вже надійшла черга Аґатиних валіз, і хоч їх було, здавалося, й не багато, в них виявилося невичерпне багатство дбайливо складених речей, які, виходячи на волю, розстилалися й просто-таки розквітали в повітрі сотнями троянд, що їх штукар видобуває зі свого капелюха. І все це треба було розвішати й розкласти, пострушувати й поскладати стосиками, а позаяк Ульріх допомагав, то не обходилося без інцидентів і сміху.

Але за всією цією метушнею Ульріх не міг думати, по суті, ні про інше, крім незмінно про одне: що все своє життя і навіть ще кілька годин тому він був сам. І ось тут — Аґата. Ця коротка фраза: «Аґата вже тут» повторювалася хвилями, нагадувала подив хлопчика, якому подарували іграшку, мала в собі щось таке, що сковувало розум, а з другого боку — й майже незбагненну повноту реальности, і зрештою раз у раз повертала до коротенької фрази: «Аґата вже тут». «Виходить, вона висока й струнка?» — міркував Ульріх, крадькома стежачи поглядом за сестрою. Але вона була зовсім не така: на зріст нижча від нього, а плечі мала широкі й на вигляд міцні. «Чи вона приваблива?» — питав він себе. Але й цього сказати не можна було: її гордий ніс, наприклад, був, якщо дивитися збоку, трохи кирпатий; тут ховалася куди глибша чарівливість, аніж просто привабливість. «Чи вона, зрештою, гарна?» — якось дивно спитав себе Ульріх. Бо це запитання далося йому нелегко, хоч Аґата, якщо відкинути всі формальності, була для нього жінка чужа. Адже внутрішнього табу на те, щоб дивитися на кревну родичку з чоловічою любов’ю, нема, це — просто звичай або це ґрунтується на кружних шляхах моралі й гігієни; та й те, що вони з Аґатою виховувалися не разом, завадило виникненню між ними стерильних братерсько-сестринських почуттів, які зазвичай панують у європейських сім’ях. Але досить було вже того, що вони — рідня, щоб їхнє сприйняття одне одного — навіть у такій безневинній дрібниці, як лише думка про красу другого, — на самому початку втратило ту виняткову гостроту, брак якої Ульріх відчув цієї миті з очевидного свого збентеження. Адже, щоб назвати кого-чи що-небудь гарним, потрібно, мабуть, насамперед його знайти, хай це буде який-небудь краєвид чи кохана жінка; і ось воно, знайшовшись, — перед утішеним шукачем, зазирає йому в очі, й здається, що тільки його одного воно й чекало; і хоч отакою, зачарованою тим, що тепер вона належить йому й хоче, щоб він її відкрив, сестра надзвичайно йому подобалася, він усе ж таки подумав: «Назвати рідну сестру по-справжньому гарною не можна, можна хіба лише тішитися тим, що вона до вподоби решті чоловіків». Але потім там, де доти стояла тиша, він кілька хвилин чув Аґатин голос. І який же був у неї голос? Хвилі духмянощів линули вслід за маянням її суконь. І які ж були ті духмянощі? У маянні суконь проглядало то коліно, то ніжний пальчик, то непокірний кучерик. Про це можна було сказати лише одне: воно вже тут. Воно було тут, де досі не було нічого. Різниця у зворушливості поміж найбільш натхненною хвилиною, коли Ульріх думав про покинуту сестру, й найбільш порожньою з хвилин теперішніх — ця різниця чарувала так само глибоко й очевидно, як тоді, коли сонце сповнює затінену місцину теплом і духмянощами розквітлих трав!

Аґата помічала, що брат спостерігає за нею, але взнаки не давала. Коли западала мовчанка і їхні запитання й відповіді не те що уривались, а, здавалося, радше зависали, наче автомобіль з вимкненим двигуном, над глибокою й небезпечною провалиною, — в такі хвилини вона, відчуваючи, що Ульріхів погляд стежить за її рухами, також тішилася цією надрельністю і спокійним запалом, пов’язаним із цим возз’єднанням. А коли вони завершили розпаковувати й розкладати речі й Аґата сама лишилась у ванній кімнаті, сталася пригода, яка мало не вовком удерлася до цієї чарівної мирної картини. Аґата роздяглася до білизни в кімнаті, де тепер, покурюючи сиґарету, сторожем сидів біля її майна Ульріх. Хлюпаючись у воді, Аґата розмірковувала про те, що робити. Прислуги не було, дзвонити, отже, не мало сенсу так само, як і гукати, й не лишалося, схоже, нічого іншого, ніж загорнутися в Ульріхів купальний халат, що висів на стіні, постукати у двері й вислати брата з кімнати. Проте Аґата зраділо засумнівалася в тому, чи за таких серйозних довірчих взаємин, які поміж них хоч іще й не усталились, але щойно все ж таки виникли, — чи годиться їй, отже, поводитись, як юній дамі, і просити Ульріха вийти; тому вона поклала не допускати ніякої двозначної жіночности й постати перед ним природно, запанібрата, — такою, якою він мав сприймати її і не зовсім одягненою.

Та коли вона рішуче вийшла з ванної, серце в кожного з них несподівано забилося частіше. Обоє намагалися не показувати свого збентеження. Якусь хвилю обоє не могли позбутись отієї природної непослідовности, яка на пляжі дозволяє майже цілковиту голизну, а в кімнаті облямівку сорочки чи штанців обертає на контрабандистську стежку романтики. Коли Аґата постала у відчинених дверях на тлі освітленого передпокою, наче огорнена легеньким батистовим серпанком срібляста статуя, Ульріх безпорадно всміхнувся; намагаючись говорити аж надто невимушено, вона зажадала подати їй панчохи й сукню, які виявились, однак, аж у наступній кімнаті. Ульріх повів сестру до тієї кімнати, й Аґата, викликаючи в нього приховуваний захват, попростувала туди трохи аж по-хлопчачому, сама втішаючись цим зі своєрідною впертістю, до якої схильні вдаватися жінки, коли не почуваються під захистом своїх спідниць. Згодом, коли Аґата, наполовину вдягнувши сукню, а наполовину зашпортавшись у ній, покликала Ульріха на допомогу, сталася нова пригода. Поки він порався коло застібок у неї на спині, вона — без сестринських ревнощів, ба більше, навіть якось аж задоволено — збагнула, що він чудово розуміється в жіночому одязі, й сама жваво поверталася туди й сюди, як того й вимагав характер цього процесу.

А Ульріха, що нахилився до трепетно-ніжної й усе ж таки пругкої шкіри її плечей і зосереджено, з почервонілим чолом клопотався незвичним ділом, охопило на диво приємне відчуття, яке навряд чи можна було визначити словами, бо тоді довелося б сказати, що тіло його було однаковою мірою збентежене й тим, що поруч із ним жінка, й тим, що поруч ніякої жінки нема. А втім, так само легко можна було сказати, що Ульріх, хоч і не мав сумніву в тому, що твердо стоїть на ногах, водночас відчував, немовби витягується із самого себе, так ніби щойно дістав у цілковиту власність іще одне тіло, багато доладніше.

Тому коли він випростався, то першими його словами до сестри були:

 — Тепер я знаю, хто ти. Ти — моє себелюбство!

Це пролунало, може, й досить дивно, але він висловив справді те, що його хвилювало.

 — У певному розумінні мені завжди бракувало справжнього себелюбства, такого глибокого в багатьох людей, — пояснив він. — А тепер воно — чи то через якусь помилку, чи то так судила доля — замість мене самого вочевидь втілилось у тобі! — просто додав він.