Розділ «Книга друга»

Ульріхові було приємно, що Аґата слухала його не перебиваючи, бо він не очікував відповіді від неї так само, як і від самого себе, й був певен, що потрібної йому відповіді наразі не дав би ніхто. Проте в нього ні на мить не зринало побоювання, що те, про що він казав, виявиться для неї надто складним абощо. У своїх розмислах він не вбачив філософування й навіть не вважав, що завів мову на якусь незвичайну тему; так термінологічні труднощі не стають на заваді якому-небудь юнакові — а саме його Ульріх і нагадував у цій ситуації — вважати все простим, коли він з кимось іншим, хто його під’юджує, обмінюється вічними запитаннями: «Хто ти такий? Я — ось хто». Впевненістю, що сестра здатна зрозуміти кожне його слово, Ульріха наснажувала її присутність, а не власні роздуми. Він не зводив погляду з її обличчя, і в цьому обличчі було щось таке, що робило його щасливим. Це обличчя із заплющеними очима зовсім не відштовхувало. Невідь-чому воно притягувало його до себе; йому навіть здавалося, що воно тягло його в якусь бездонну глибину. Занурюючись у споглядання цього обличчя, він ніде не знаходив того мулистого дна усунених перешкод, від якого відштовхується, пірнувши в кохання, людина, щоб повернутися на берег. Але Ульріх звик сприймати симпатію до жінки як силоміць перекинуту з ніг на голову антипатію до людини, що — хоч він цього й не схвалював — дає певну ґарантію в цій симпатії не загубитись, отож чиста прихильність, до якої він з цікавости схилявся чимдалі дужче, злякала його, майже як порушення рівноваги, і невдовзі він уник цього стану й, щоб повернути Аґату до реальности, на радощах вдався до трохи хлопчачої витівки: якомога обережніше спробував розплющити їй пальцями очі. Аґата, засміявшись, розплющила їх і вигукнула:

 — Я маю бути твоїм себелюбством, а ти на віддяку за це так грубо зі мною поводишся?!

Ця відповідь була така сама хлопчача, як і його витівка, і їхні погляди відверто зіткнулися, як ото двоє хлопчаків, що хочуть завести бійку, але обох розбирають веселощі, й вони ніяк не можуть розпочати. Та раптом Аґата похопилася й поважно спитала:

 — Чи знаєш ти міф, що його Платон переказує за якимись давніми-давніми джерелами, — міф про те, нібито боги поділили людину, яка на самому початку становила єдине ціле, надвоє — на чоловіка й жінку?

Вона звелася на лікті й несподівано зашарілася, збагнувши, що питати в Ульріха, чи знає він цю загальновідому, либонь, історію, — досить нерозумно. Тож відразу рішуче додала:

 — І тепер ці бідолашні половинки вичворяють усілякі дурниці, щоб поєднатися знов. Про це пишуть усі підручники для старших класів; на жаль, там не сказано лишень, чому це їм не вдається!

 — Це можу сказати тобі я, — відповів Ульріх, щасливий тим, як точно вона його зрозуміла. — Ніхто ж бо не знає, котрої саме з цих мільйонів половинок, що крутяться довкола, йому бракує. Людина хапає ту, котра, як вона гадає, їй потрібна, й робить відчайдушні, але марні спроби злитися з нею водно, поки остаточно з’ясовується, що з цього нічого не виходить. Якщо з цього виходить дитина, то ті половинки кілька років, поки молоді, гадають, буцімто поєдналися принаймні в дитині. Але то — лише третя половинка, й невдовзі вона виявляє прагнення якомога далі забігти від перших двох і пошукати собі четверту. Отак людство фізіологічно й «половиниться» далі, а справжнє поєднання лишається далеким-далеким, як місяць за вікном спальні.

 — Слід гадати, що брати й сестри бодай половину цього шляху все ж таки вже пройшли! — вкинула Аґата чомусь охриплим голосом.

 — Можливо, близнюки.

 — А хіба ми — не близнюки?

 — Безперечно! — раптом ухилився від прямої відповіді Ульріх. — Близнюки трапляються рідко. А близнюки різної статі — взагалі велика рідкість. А якщо вони, до того ж, іще й різного віку й дуже довго майже не знали одне одного, то це — вже диковинка, справді гідна нас! — заявив він, повертаючись просто до веселого марнослів’я.

 — Але ж ми зустрілись як близнюки! — стояла на своєму Аґата, не піддаючись його тону.

 — Тому що несподівано виявились однаково вбраними?

 — Можливо. І взагалі! Ти, звісно, можеш сказати, що то була випадковість. Але що таке випадковість? Гадаю, саме вона — доля, фатум, називай це як хочеш. Тобі ніколи не здавалося випадковим те, що ти народився саме собою? Двічі випадково те, що ми — брат і сестра.

Так витлумачила це Аґата, й Ульріх скорився цій мудрості.

 — Отже, оголошуємо себе близнюками! — погодився він.

 — Тепер ми — симетричні творіння примх природи: обоє такого самого віку, такого самого зросту, в обох однакові чуб і коси, й людськими шляхами простуватимемо ми в однаковому смугастому одязі й з однаковими шаликами на шиї. Але хочу звернути твою увагу на те, що люди поглядатимуть нам услід трохи розчулено, а трохи насмішкувато, як це буває завжди, коли хтось нагадує їм про таємницю їхньої появи на світ.

 — Але ж одягатися ми зможемо якраз і по-різному, — заперечила, розвеселившись, Аґата. — Коли одне буде в синьому, друге буде в жовтому, або червоне поєднуватимемо із зеленим, а коси або чуб можна буде пофарбувати у фіолетовий колір чи в пурпуровий, і я намощу собі горба, а ти собі — черево. Але ми однаково близнюки!

Але на цьому жарт видихнувся, привід для нього вичерпався, і обоє на хвилю примовкли.

 — А ти знаєш, — раптом озвався згодом Ульріх, — що ми розмовляємо про досить серйозні речі?!