Розділ «Книга друга»

Є лише один чоловік, який кохає вас самовіддано, це — я; тому що мені абсолютно нічого робити, і я не маю жодних обов’язків. Але почуття, якщо від них не відвертати свою увагу, мають руйнівну дію. Її ви зазнали на собі вже й самі, а до мене ви завжди й справедливо відчували, хоч лише й інстинктивно, недовіру.

Діотима не знала чому, але причиною цього послужила, мабуть, саме та досить втішна обставина, що в питанні про секретаря паралельної акції їй було приємно бачити Ульріха на боці свого дому, тож вона затримала його простягнену руку в своїй.

 — Тоді як, у зв’язку з цим, можна розуміти ваші взаємини з «тією» жінкою? — пустотливо спитала вона, маючи на увазі його зауваження (у цій своїй пустотливості Діотима нагадувала важкоатлета, якому спало на думку погратися пір’їною).

Ульріх не збагнув, на кого вона натякає.

 — З дружиною голови суду, яку ви мені відрекомендували!

 — Ви це помітили, кузино?!

 — Мою увагу на це звернув доктор Арнгайм.

 — Правда? Дуже приємно, що цим він сподівається нашкодити мені у ваших очах. Але мої взаємини з тією жінкою, звичайно ж, цілком бездоганні! — став Ульріх, як і годилося, на захист Бонадеї.

 — Поки вас не було вдома, вона навідалася туди лише двічі! — Діотима засміялася. — Один раз ми випадково побачили її самі, а про другий раз довідалися іншим шляхом. Отож приховувати це вам немає сенсу. А ось вас я хотіла б зрозуміти! Хотіла б, та не можу!

 — Господи, як же це пояснити — і саме вам?!

 — От-от, поясніть! — зажадала Діотима і прибрала «офіційно невинного» вигляду, немовби накинувши на обличчя окуляри, — вона робила так щоразу, коли розум наказував їй слухати чи казати речі, по суті, заборонені її жіночій душі.

Але Ульріх давати пояснення відмовився, ще раз сказавши, що може лише здогадуватись, яка вона, та Бонадея, насправді.

 — Гаразд, — погодилася Діотима. — Щоправда, сама ваша приятелька на натяки була щедріша! Схоже, вона вважає, що має виправдовуватись переді мною за якусь несправедливість! Але ви, якщо це вам більше до вподоби, можете казати так, нібито лише здогадуєтесь!

В Ульріха прокинулася цікавість, і він почув від Діотими, що та вже кілька разів приймала в себе Бонадею і не лише у справах, пов’язаних з паралельною акцією та становищем її, Бонадеєного, чоловіка.

 — Мушу сказати, що вона, як на мене, жінка вродлива, — зізналася Діотима. — До того ж неймовірна ідеалістка. Я, власне, лиха на вас за те, що на мою довіру ви претендуєте, а мені ніколи не довіряли!

Цієї хвилини Ульріхові хотілося послати всіх до бісового батька. Йому кортіло налякати Діотиму й покарати Бонадею за її настирливість; а може, він просто відчув на мить, яке далеке від нього те життя, жити яким він собі дозволяв.

 — Ну, тоді слухайте, — вирішив сказати він, напустивши на себе похмурого вигляду. — Та жінка — німфоманка, і проти цього я безсилий!

Діотима «офіційно» знала, що таке «німфоманка». Запала мовчанка, потім Діотима, розтягуючи слова, проказала:

 — Нещасна жінка! І оце таке ви любите?

 — Це таке божевілля! — відповів Ульріх.