Розділ «Книга друга»

Отож тепер Ульріх, крім гаданого ляйнсдорфського, мав і ще одне, підтверджене тлумачення гасла «Діяти!». Діотима, схоже, взялася за інше чтиво; він пригадав, як, ввійшовши до кімнати, побачив біля неї багато книжок, але тим часом надто стемніло, щоб прочитати їхні назви, до того ж на частині книжок лежало тіло задумливої молодої жінки, наче товста змія, що тепер звелася ще вище й очікувально дивилася на нього. Діотима, яка ще дівчинкою зачитувалася дуже сентиментальними й суб’єктивними книжками, тепер, як виснував Ульріх з її слів, вочевидь була в полоні того духовного потягу до оновлення, який завжди прагне знайти в ідеях наступних двадцятьох років те, чого не знайшов в ідеях минулих двадцятьох років; звідси, мабуть, і постають, зрештою, навіть ті глибокі переміни настрою в історії, які коливаються поміж гуманністю й жорстокістю, пристрасністю й байдужістю чи поміж іншими суперечностями, для яких жодної цілком достатньої причини нема. В Ульріха промайнула думка, що ті невеличкі, нерозгадані рештки непевности, що їх щоразу лишає по собі моральний досвід (про це він так багато розмовляв з Аґатою), мабуть, і становлять, власне, причину цієї людської невпевнености; та, не бажаючи дозволяти собі щастя, яке давали спогади про ті розмови, він змусив свої думки відвернутися від них і перейти до ґенерала, який перший розповів йому про те, що в нинішню добу входить новий дух, і розповів так, що в його словах здорове обурення не лишило місця для насолоди від чарівливих сумнівів. І коли вже він згадав про ґенерала, то на думку йому спало прохання того поцікавитися, що там за розлад стався між кузиною й Арнгаймом, тож на прощальне Діотимине слово душі Ульріх зрештою відповів просто:

 — Видно, «безмежне кохання» на користь вам не пішло?!

 — Ох, ви які були, такі й лишилися! — зітхнула кузина й, відкинувшись на подушки, заплющила очі.

Адже поки Ульріха не було, вона відвикла від таких відвертих запитань і тепер мала спершу пригадати, чи багато чого вже йому довірила. І раптом його присутність оживила забуте. Вона невиразно пригадала одну розмову з Ульріхом про «незмірне кохання», до якої вони ще поверталися під час їхньої останньої чи передостанньої зустрічі, коли вона заявила, що душі можуть виходити з в’язниць своїх тіл чи принаймні наполовину витикатися з них, так би мовити, своїми тулубами, а Ульріх їй відповів, що це — маячня любовного голоду й що краще б вона виявила певну «прихильність» до Арнгайма, чи до нього самого, Ульріха, чи ще до кого-небудь; у зв’язку з цим він назвав тоді навіть Туцці, і це також спало їй тепер на думку; згадувати про такі пропозиції, мабуть, легше, ніж про решту, що висловлює така людина, як Ульріх. І вона справедливо, либонь, сприйняла тоді його слова як зухвальство; та позаяк той минулий біль проти цього нинішнього — просто безневинний давній товариш, то цей спогад мав сьогодні всі переваги чогось по-дружньому довірчого. Тож Діотима розплющила очі й промовила:

 — Кохати безоглядно на землі, мабуть, неможливо!

І всміхнулася. Але на чолі під пов’язкою в неї залягли зморщечки стурбованости, й через них її обличчя в сутінках набуло якогось дивного перекошеного вигляду. В питаннях, що стосувались її особисто, Діотима ладна була повірити в надприродні можливості. Навіть несподівана поява на Соборі ґенерала фон Штума налякала її, наче то була справа рук якихось духів, а в дитинстві вона молилася за те, щоб ніколи не померти. Завдяки цьому їй стало легше й своєму ставленню до Арнгайма надати такої собі надприродної віри чи, правильніше сказати, тієї неостаточної зневіри, тієї готовности до всього на світі, які лягли тепер в основу ставлення до самої віри. Якби Арнгайм був не лише здатний видобувати з її душі й зі своєї щось невидиме, що на відстані п’ятьох метрів від неї й від нього сходилося в повітрі, або якби їхні погляди здатні були зустрітися так, щоб їхня зустріч лишила по собі кавове зерня, манну крупинку, чорнильну пляму, який-небудь слід чи хоч би тільки невеличку переміну, то Діотима жила б з очікуванням, що одного дня станеться ще й не те і постануть котрись із тих надприродних зв’язків, що їх досить виразно уявити собі не можна, так само як і більшість природних. У неї ставало терпіння й на те, що останнім часом Арнгайм частіше від’їздив і не повертався довше, ніж колись, і навіть у ті дні, коли лишався в місті, його навдивовижу поглинали всілякі справи. Вона не дозволяла собі жодного сумніву в тому, що кохання до неї — все ще велика подія в його житті, й коли вони часом зоставалися самі, душевне піднесення ту ж мить виявлялося таким високим, а сама зустріч набувала такого значення, що почуття злякано нишкли, ба більше, якщо не траплялося нагоди завести мову про щось неособисте, виникав вакуум, що викликав потім гірку знемогу. Як не було сумніву в тому, що це — пристрасть, так вона (привчена своїм часом до того, що все непрактичне — однаково всього лиш об’єкт віри, тобто отієї непевної зневіри) не мала жодного сумніву в тому, що станеться ще щось таке, що суперечитиме всім розважним припущенням. Але цієї хвилини Діотима, розплющивши очі й спрямувавши відвертий погляд на Ульріха, від якого тепер виднілася тільки темна тінь, що не давала відповіді, спитала себе: «На що я очікую? Що, власне, має статися?»

Нарешті Ульріх відповів:

 — Але ж Арнгайм хотів одружитися з вами?! Діотима знову сперлася на лікоть і сказала:

 — Хіба проблему кохання можна вирішити розлученням чи одруженням?!

«Щодо вагітности я помилився», — подумки констатував Ульріх, не знаючи навіть, що й відповісти на кузинин вигук. І раптом він зухвало заявив:

 — А я ж вас від Арнгайма застерігав!

Можливо, цієї миті він відчував за собою обов’язок поділитися з нею тим, що знав про набоба, який пов’язав власну і її душу зі своїми ґешефтами, але Ульріх одразу від цього наміру й відмовився, усвідомивши, що в їхній розмові кожне слово має своє місце — достоту, мов ото речі в його кімнаті, на яких він, повернувшись додому, не побачив жодної пилинки, так ніби хвилину-дві просто був мертвий. Діотима осудливо мовила:

 — Не сприймайте це так легковажно. У нас з Арнгаймом глибока дружба, і коли між нами іноді все ж і заходить щось таке, що я назвала б великим страхом, то причина цьому — саме відвертість. Не знаю, чи ви таке коли-небудь відчували й чи на таке здатні, але між двома людьми, котрі досягли певної висоти почуттів, будь-яка фальш неможлива такою мірою, що їм навіть важко одне з одним розмовляти!

У цьому осуді чуйне Ульріхове вухо вловило, що вхід до кузининої душі йому відкрито ширше, ніж звичайно, і, коли вона мимоволі зізналася, що не може розмовляти з Арнгаймом без фальші, він неабияк розвеселився й у відповідь на її відвертість також кілька хвилин демонстрував свою відвертість тим, що й сам нічого не казав, а потім, коли Діотима знов лягла, схилився над нею й по-дружньому ніжно поцілував їй руку. Невагома, мов серцевина бузини, лежала вона в його руці й лишилася там після поцілунку. Пульс її віддавався в його пучках. Легенький, мов пудра, аромат її близькости завис хмаринкою біля його обличчя. І хоч цей поцілунок у руку був просто ґалантним жартом, він нагадував невірність — тим, що лишав після себе такий самий, як і вона, гіркуватий присмак насолоди — немовби ти низенько схилився над кимось і п’єш із нього, як ото п’є воду тварина, вже не бачачи на її поверхні свого віддзеркалення.

 — Про що ви думаєте? — спитала Діотима.

Ульріх тільки похитав головою, знову давши їй так — у темряві, освітленій лише останнім оксамитовим мерехтінням, — можливість провести порівняльні спостереження над мовчанням. На думку їй спали чудові слова: «Є люди, мовчати з якими не зважиться навіть найбільший герой». Принаймні зміст, якщо й не слово в слово, такий. Здається, пригадала вона, це була цитата; її навів Арнгайм, а вона, Діотима, сприйняла її на свою адресу. І, крім Арнгаймової руки, вона від перших днів свого заміжжя не затримувала руки жодного іншого чоловіка в своїй довше, ніж на дві секунди, і ось це сталося тепер лише з рукою Ульріха. Захоплена собою, вона не завважила, що тут відбувалося, але вже за мить відчула приємну переконаність у тому, що мала цілковиту рацію, коли не стала пасивно очікувати чи то прийдешньої, чи то неможливої години високого кохання, а скористалася часом нерішучого рішення для того, щоб трохи більше присвятити себе своєму чоловікові. Людям одруженим добре: коли хто-небудь порушує вірність своїй коханій чи своєму коханому, вони мають право сказати собі, що про свій обов’язок не забувають; а позаяк Діотима сказала собі, що повинна — хай буде, що буде — виконувати свій обов’язок там, куди її поставила доля, то вона намагалася виправити недоліки свого чоловіка і вдихнути в нього трохи більше душі. І знов їй спали на думку слова якогось письменника; їхній зміст полягав приблизно в тому, що нема нічого розпачливішого, ніж пов’язати свою долю з нелюбою, і це було ще одне підтвердження тому, що, поки їх не розлучила доля, вона, Діотима, повинна намагатися мати до Туцці якісь почуття. У розумному протистоянні непередбачуваним перипетіям душі, платити за які Діотима вже не хотіла змушувати його, її зусилля стали вже методичними; і вона пишалася книжками, на яких оце лежала, бо в них ішлося про фізіологію й психологію подружнього життя, і тепер ось одне якось доповнювалося одним — і те, що було темно, і що вона мала при собі ці книжки, і що Ульріх тримав її руку, і що вона натякнула йому про той чудовий песимізм, про який незабаром заявить, можливо, і в своїй громадській діяльності, відмовившись від своїх ідеалів; і Діотима, міркуючи отак, час від часу стискала Ульріхову руку так, немовби вже стояли спаковані валізи й настав час розпрощатися з минулим. Потім вона тихенько простогнала, й легенька хвиля болю пробігла на виправдання її тілом; тим часом Ульріх на її потиски заспокійливо відповідав пучкам, й коли так повторилося кілька разів, Діотима, хоч, мабуть, і подумала, що це вже, власне, занадто, але забрати руку не зважилася, бо її долоня так легко й сухо лежала в його долоні, іноді навіть здригаючись, що самій їй, Дотимі, це здавалося неприпустимим натяком на фізіологію кохання, а цього натяку вона нізащо не хотіла виказати, вивільнившись яким-небудь незграбним рухом.

То «Рашель», яка клопоталася чимось у суміжній кімнаті (від певного часу дівчина стала на диво неслухняною) поклала край цій сцені, несподівано ввімкнувши світло за прочиненими дверима. Діотима хутко висмикнула свою руку з Ульріхової, в якій хвилю ще лишалося відчуття заповненого невагомістю простору.

 — Рашель, — пошепки покликала дівчину Діотима, — ввімкни світло й тут!

Коли покоївка це зробила, їхні освітлені голови мали такий вигляд, немовби звідкись випірнули — так наче з них ще не зовсім стекла темрява. Навколо рота в Діотими лежали тіні, роблячи вуста вологими й підпухлими; невеличкі перламутрові жовна на шиї й під щоками, які зазвичай здаються ніби створеними для любителів розкішних делікатесів, були тверді, мов ліноґравюра, і страшенно затушовані чорнилом. Ульріхова голова в незвичному світлі також бовваніла, наче пофарбована в біле й чорне голова дикуна на стежці війни. Ульріх примружився, намагаючись прочитати назви книжок, які лежали навколо Діотими, і його вразила та жадоба до знань у сфері гігієни душі й тіла, яка продиктувала кузині вибір цих книжок. «Коли-небудь він мені що-небудь ще вчинить!» — раптом подумала вона, тривожно стежачи за його поглядом; але свідомість її цю думку у фразу так і не оформила; Діотима просто відчула себе надто незахищеною від кузена, коли ось так, на світлі лежала перед його очима, і їй захотілося прибрати впевненого вигляду. Широким жестом, що мав продемонструвати неабияку перевагу, як це й подобало б ні від кого й ні від чого «незалежній» жінці, вона показала на свої книжки і якомога діловитіше промовила:

 — Чи повірите, подружня зрада часом здається мені аж надто простим розв’язанням сімейних конфліктів?!